— Скільки років тобі було тоді? — хрипить отець Гарсія. — Я щось не пригадую, як ти виглядала. Ансельмо й повій пригадую, а тебе ні.
— Я була ще дитиною, отче. — Рука Анхеліки Мерседес швидко і вправно відганяє мух від пікео та соку.
— Не більше п’ятнадцяти, — каже доктор Севальйос. — І якою ти гарною була, кумо. Ми всі мали тебе на оці, однак Ансельмо попередив: спокійніше, це не повія, дивитися можна, а торкатися забороняється.
— Я була дівчиною, але отець Гарсія не хотів мені вірити. — Грайливий блиск пожвавлює очі Анхеліки Мерседес, проте її обличчя далі лишається непроникним. — Я завжди йшла на сповідь, тремтячи всім тілом, а отець завжди казав: іди з того диявольського дому, бо ти на шляху до смерті. Хіба ви й цього, отче, також не пам’ятаєте?
— Те, що говориться в сповідальні, таємниця, — хрипить отець Гарсія, і в його голосі відчувається весела нотка. — Свої історії тримай краще при собі.
— Диявольський дім, — промовляє доктор Севальйос. — Ви, отче, все ще вважаєте, що Ансельмо був дияволом? Від нього справді тхнуло сіркою чи ви казали це лише для того, щоб настрахати віруючих?
Анхеліка Мерседес і доктор усміхаються, а з-під шарфа долинає щось невиразне, ніби якесь поєднання кашлю й стримуваного сміху.
— Тоді диявол був лише там, у Зеленому Домі, — хрипить отець Гарсія. — Тепер він скрізь. У будинку того бабиська, в кінотеатрах, на вулицях, уся П’юра стала диявольським осередком.
— Але не Мангачерія, отче, — уточнює Анхеліка Мерседес. — Сюди він ніколи не входив, ми не впустили його, свята Домітіла нам допомогла.
— Вона поки що не свята, — заперечує отець Гарсія. — Здається, ти збиралася зготувати нам кави?
— Так, уже зготувала, — киває головою Анхеліка Мерседес. — Зараз принесу.
— Це вперше за двадцять років я проводжу безсонну ніч, — промовляє доктор Севальйос. — А сьогодні мені зовсім не хочеться спати.
Як тільки Анхеліка Мерседес відвертається, щоб піти, мухи миттю починають злітатись і сідати темними плямами на пікео. Повз двері знову пробігають діти в лахмітті, крізь щілини в тростиновій стіні видно перехожих, які, голосно розмовляючи, проходять вулицею, і старих, що гріються на сонечку біля халуп.
— Чи він хоч відчував розкаяння? — хрипить отець Гарсія. — Чи давав собі звіт у тому, що дівчина померла через нього?
— Він вибіг за мною, — далі розповідає доктор Севальйос. — Повзав по піску, хотів, щоб я вбив його. Я завів Ансельмо до себе додому, зробив йому укол і відпустив. Мовляв, нічого не знаю, нічого не бачив, іди собі з богом. Але він не пішов до Зеленого Дому, а спустився на річку, почав чекати там на пралю, яка виростила Антонію.
— Він завжди був схибнутий, — хрипить отець Гарсія. — Сподіваюся, що він розкаявся і бог пробачив йому.
— Навіть якби й не розкаявся, то досить того, що він стільки вистраждав, — каже доктор Севальйос. — Потрібно знати всю правду, щоб стверджувати, чи насправді він заслуговував на кару. Що, коли Антонія була не його жертвою, а лише спільницею? Якщо вона кохала його?
— Ви ще жартуєте, — хрипить отець Гарсія. — Я можу подумати, що ви здитиніли.
— Я завжди ставив собі це питання, — промовляє доктор Севальйос. — Повії розповідали, що, коли він пестив її, дівчина була щасливою.
— Значить, це здається вам нормальним? — хрипить отець Гарсія. — Викрасти сліпу дівчину, помістити в будинку розпусти, зробити вагітною. Все це дуже добре? Найнормальніша річ? Навіть належало б винагородити його за таку ласку?
— Я й не стверджую, що це нормально, — заспокоює його, доктор Севальйос. — Не кричіть так, будь ласка, не забувайте про свою астму. Я кажу лише, що нікому не відомо, про що вона думала. Антонія не знала, що добре, а що погано, та й зрештою завдяки Ансельмо вона стала повноцінною жінкою. Я завжди вважав…
— Замовкніть! — Отець Гарсія трясе кулаками, розганяючи мух. — Повноцінною жінкою! Отже, черниці неповноцінні? Ми, священики, неповноцінні, бо не купаємося в бридоті? Я не дозволю вам говорити таку єресь!
— Ви, отче, воюєте з привидами, — посміхається доктор Севальйос. — Я хотів лише сказати, що, на мою думку, Ансельмо кохав її і що вона, мабуть, його також кохала.
— Ця розмова справила на мене прикре враження, — хрипить отець Гарсія. — Тут ми не дійдемо спільної думки, а з вами я не збираюсь сваритися.
— Цього лише не вистачало, — шепоче доктор Севальйос. — Подивіться, хто сюди йде.
— Ходімо, — хрипить знервований отець Гарсія. — Не хочу бути разом з тими бандитами.
Але брати Леон не дають йому підвестися, кидаються до нього, поплескують по плечах, волосся в них розкуйовджене, очі заспані. Вони стрибають довкола нього, — сьогодні в П'юрі випаде сніг, а не пісок, — намагаються потиснути йому руку, — бо це диво з див, це великий і урочистий день для Мангачерії — приймати такого гостя. Вони у майках, без шкарпеток, у розшнурованих черевиках, спливають потом, а отець Гарсія, поквапом обмотавшися шарфом і насунувши капелюх на лоб, сидить нерухомо, дивлячись на пікео, яке знову атакують мухи.