— Облиш його, Літумо, нехай ображає тебе, якщо це його заспокоює, братику, — радить Мавпа.
— Добре, я витерплю, — шепоче Літума. — Нехай я буду паразитом і вбивцею, нехай ображає мене далі, як тільки захоче.
— Замовкни, шакале, — хрипить беззлісно отець Гарсія, який вже помітно охолов, і по натовпу мангачів, що стоять навколо чічерії, прокочується хвиля сміху. — Тихіше, шакале.
— Я мовчу! — гарчить Літума. — Але прошу мене більше не ображати, я чоловік і не люблю цього, замовкніть і ви, отче. Докторе Севальйос, скажіть йому.
— Досить, отче, — втручається Анхеліка Мерседес. — Не лайтеся, священикові це не личить. Хочете ще кави?
Отець Гарсія виймає з кишені жовтаву хустинку, — гаразд, принеси чашечку, — і гучно сякається. Доктор Севальйос гладить собі брови, недбалим жестом чистить від слини лацкани піджака. Дикунка відкидає з лоба отця Гарсії сиве волосся, зачісує йому вихори на скронях, і він, пригнічений, покірний, дозволяє їй це зробити.
— Отче, мій двоюрідний брат хоче просити у вас пробачення, — каже Мавпа. — Дуже шкодує про те, що сталося.
— Нехай просить пробачення у бога й перестане жити коштом жінки, — спокійно хрипить отець Гарсія, вже цілком опанувавши себе. — Ви теж просіть у бога пробачення, пустоцвіти. А цих двох нероб ти також утримуєш?
— Так, отче, — відповідає Дикунка, і на вулиці знову вибухає сміх.
Доктор Севальйос слухає із задоволеним обличчям.
— Не можна сказати, що тобі бракує щирості, — бурмоче отець Гарсія, витираючи собі хустинкою ніс. — Ти велика дурепа, нещасна.
— Я це сама собі кажу багато разів, — визнає Дикунка, пестячи зморшкуватий лоб отця Гарсії. — І у вічі їм це кажу.
Анхеліка Мерседес приносить нову чашку кави, Дикунка повертається до столу братів Леон, а люди, які стовпились у дверях і за стінами, починають розходитися. Хлопчаки знову гасають у хмарах куряви, знову чуються їхні верескливі голоси. Перехожі зазирають у чічерію, вказують на отця Гарсію, який, похиливши голову, п’є маленькими ковтками каву, і йдуть своєю дорогою. Анхеліка Мерседес, непереможні й Дикунка півголосом розмовляють про страви та напої, рахують, скільки людей прийде на поминки, шепочуть імена, сперечаються про ціни.
— Ви вже випили свою каву? — питає доктор Севальйос. — На сьогодні досить вражень, ходімо спати.
Відповіді немає: отець Гарсія спокійно спить, голова схилена на груди, кінець шарфа занурився в кавову гущу.
— Заснув, — каже доктор Севальйос. — Не хочеться його будити.
— А може, постелимо йому ліжко в іншій кімнаті? — пропонує Анхеліка Мерседес. — Добре накриємо, не будемо галасувати.
— Ні, ні, нехай прокинеться, я заберу його з собою, — наполягає доктор Севальйос. — У нього тверда вдача, та я його знаю, смерть Ансельмо глибоко його засмутила.
— Швидше вона повинна була б порадувати отця Гарсію, — гірко шепоче Мавпа. — Скільки разів він бачив на вулиці дона Ансельмо, стільки й лаяв його на чім світ стоїть. Ненавидів бідолашного.
— Але арфіст не відповідав йому, вдавав, що не чує, і переходив на інший бік, — промовляє Хосе.
— Не так уже він його й ненавидів, — заперечує доктор Севальйос. — Принаймні протягом останніх років. Просто в нього виробилася така звичка.
— А треба, щоб було навпаки, — зауважує Мавпа. — Це дон Ансельмо мав привід для ненависті.
— Не кажи так, це гріх, — хреститься Дикунка. — Священики слуги божі, їх не можна ненавидіти.
— Якщо правда, що він спалив йому дім, то тепер видно, який великодушний був арфіст, — веде далі Мавпа. — Я ніколи не чув від нього поганого слова про отця Гарсію.
— Донові Ансельмо справді спалили той дім, докторе? — цікавиться Дикунка.
— Я ж тобі сто разів розповідав цю історію, — каже Літума. — Навіщо ти питаєш сеньйора доктора?