— Бо кожного разу ти розповідаєш інакше, — відказує Дикунка. — Питаю, бо хочу знати, як це було насправді.
— Замовкни, дай нам, чоловікам, спокійно побалакати, — підвищує голос Літума.
— Я також любила арфіста, — не вмовкає Дикунка. — Я була ближче з ним зв’язана, ніж ти, бо він мій земляк.
— Твій земляк? — Доктор Севальйос стримано позіхає.
— Звичайно, дівчино, — киває головою Ансельмо. — Як і ти, тільки не з Санта-Марія де Ньєви, я навіть не знаю, де вона.
— Невже, доне Ансельмо? — дивується Дикунка. — Ви теж там народилися? Правда, сельва дуже гарна, там стільки дерев і птахів. Правда, там люди кращі?
— Люди всюди однакові, дівчино, — каже арфіст. — Але сельва таки дуже гарна. Та я вже про неї забув, лише колір пам’ятаю, тому й пофарбував арфу в зелений колір.
— Тут усі мене принижують, доне Ансельмо, — скаржиться Дикунка. — Називають Дикункою, ніби хочуть образити тим, що я із сельви.
— Не переймайся, дівчино, — заспокоює її дон Ансельмо. — Це швидше від жалю. Я б на твоєму місці не ображався, якби мене прозвали Дикуном.
— Це цікаво, — позіхає доктор Севальйос і чухає собі шию. — Але все може бути. Хлопці, арфа в нього справді була пофарбована в зелений колір?
— Дон Ансельмо був мангачем, — каже Мавпа. — Народився тут і ніколи звідси не виїжджав. Я тисячу разів чув, як він говорив: я найстарший з усіх у Мангачерії.
— Так, у зелений, — стверджує Дикунка. — І коли фарба блякла, він просив Боласа пофарбувати арфу знову.
— Ансельмо родом з сельви? — дивується доктор Севальйос. — А що, цілком може бути. Цікаво.
— Вона бреше, докторе, — озивається Літума. — Дикунка нам ніколи про це не розповідала, просто вигадала собі на втіху. Ну, чому ти тільки зараз про це говориш?
— Ніхто мене не питав, — упирається Дикунка. — Адже ти сам кажеш, що жінки не повинні набридати розмовами.
— А чому він тобі розповів? — напосідає доктор Севальйос. — Коли ми цікавилися, де він народився, то він одразу змінював тему.
— Тому, що я також родом з сельви, — пояснює Дикунка, обводячи присутніх гордим поглядом. — Тому, що ми земляки.
— Ти глузуєш з нас, дурнувата, — каже Літума.
— Дурнувата, але мої гроші ти дуже любиш, га? — ображається Дикунка. — Мої гроші теж дурнуваті, га?
Брати Леон і Анхеліка Мерседес усміхаються, Літума морщить лоба, доктор Севальйос із замисленим поглядом чухає собі потилицю.
— Ти, крихітко, мене не дратуй, — вимушено посміхається Літума. — Сьогодні не день для суперечок.
— Дивися краще, щоб вона не розізлилась, — радить Анхеліка Мерседес. — Бо кине тебе, і ти помреш від голоду, непереможний. З головою родини краще не сперечатися.
Брати Леон сміються, плещуть у долоні, на їхніх обличчях вже немає й сліду скорботи. Літума теж сміється, — доньє Анхеліко, ви в доброму гуморі, нехай собі кидає, коли тільки їй заманеться. Адже це вона тримається за нас, мов реп’ях, тому що боїться Хосефіно більше, ніж диявола. Якщо вона кине мене, то Хосефіно зловить її і вб’є.
— Ансельмо лише один раз говорив з тобою про сельву, дівчино? — запитує доктор Севальйос.
— Він був мангачем, докторе, — запевняє Мавпа. — Вона вигадала собі, що він її земляк, бо просто хоче похизуватись. Адже покійник не може цього спростувати.
— Якось я запитала, чи він має там рідних, — промовляє Дикунка. — І дон Ансельмо відповів: хто знає, напевне, всі вже померли. Але, бувало, він казав мені: я народився мангачем і помру мангачем.
— Ось бачите, докторе! вигукує Хосе. — Якщо він навіть і сказав їй колись, що він її земляк, то, ясна річ, пожартував. Нарешті ти не обманюєш нас, сестрице.
— Я тобі не сестриця, — кричить Дикунка. — Я повія й дурнувата.
— Тільки б тебе отець Гарсія не почув, бо рознервується, — попереджає доктор Севальйос, прикладаючи палець до вуст. — А що з тим непереможним, хлопці. Чому ви з ним уже не ходите?
— Ми побилися, докторе, — відповідає Мавпа. — І заборонили йому з’являтися в Мангачерії.
— Це мерзотник, докторе, — додає Хосе. — Падлюка. Хіба ви не чули, як він низько впав? Навіть сидів у в’язниці за злодійство.
— Але ж раніше ви були з ним нерозлучні і всій П’юрі не давали спокою, — зауважує доктор Севальйос.
— Річ у тім, що він не мантач, — пояснює Мавпа. — Поганий товариш, докторе.
— Треба домовитися з яким-небудь священиком, — нагадує Анхеліка Мерседес. — Щодо панахиди й поминок.
— Можна попросити когось із Салезіанського коледжу, доньє Анхеліко, — каже Мавпа. — Хочете, я піду з вами? Там є один симпатичний священик, навіть з хлопчаками грає у футбол, його звати отець Доменіко.