Монолог дона Ансельмо, який втратив у хвилину страшного горя зв’язок між реальністю і нереальністю, між колишнім і теперішнім, стає страшним свідченням зворотного боку карнавального Зеленого Дому, де повії та їхні клієнти, неспроможні на нормальні людські почуття, живуть лише поверховими пристрастями й дрібними насолодами, що несуть за собою горе й смерть.
Літній власник будинку розпусти закохався в неповнолітню сліпу дівчину Антонію. Викрадена доном Ансельмо й оточена винятковою увагою та лагідністю, Антонія стає його коханкою й згодом помирає від пологів. Згорає, підпалений отцем Гарсією, Зелений Дім, але донові Ансельмо вже до всього байдуже. Він перетворюється на волоцюгу, годується тим, що грає на арфі й стає улюбленцем Мангачерії (кварталу П’юри, де відбувається значна частина подій роману), його ім’я обростає легендами. Ніхто не знає правди про нього. Та він уже тільки існує, а не живе. Льоса неодноразово підкреслює різними засобами, що справжній дон Ансельмо помер разом із смертю Антонії. Тепер животіє він при доньці, яку народила йому, вмираючи, Антонія. Але донька практична й сувора; ставши власницею Зеленого Дому, вона дбайливо рахує гроші й досить суворо ставиться до нікчемного батька, який нічого не дав їй у житті, крім скандальної слави.
Ще одна трагедія. Можна взагалі говорити про те, що в романі «Зелений Дім» долі героїв визначає своєрідний фаталізм, дещо прикрашений гумором та іронією. Реальний у творі лише Час, який все змінює, який забирає в людей життя, рідних, близьких, вбиває в них почуття й пристрасті. Байдуже, як ти живеш, однаково вдіяти нічого не зможеш, отож живи, поки дихаєш, поки день, поки бачиш сонце й небо над головою і можеш рухатися, — така психологія мангачських гультяїв, друзів Літуми й завсідників Зеленого Дому, де «працює» Дикунка-Боніфація.
Письменник до певної міри поетизує їхнє порожнє існування (щось у них є спільного з гульвісами Дж. Стейнбека й з баїянськими «поетами життя» Ж. Амаду), проте суть їхньої нікчемності, убогості й спустошеності в романі Льоси проглядається значно сильніше. Це — письменник жорстокіший і реалістично суворіший. Він любить багатьох своїх героїв, навіть досить суперечливих у справах моралі, але водночас і бачить їх тверезими очима.
Ще один образ вражає нас після прочитання твору — образ саме Зеленого Дому, який символізує всю країну Перу, де невеличкі урбаністичні острівці оточені величезним зеленим килимом тропічної сельви. «Нашу країну, — каже письменник, — можна назвати «зеленим домом» і в прямому, і в переносному значенні ще й тому, що в ній упродовж десятиліть правили реакційні хунти».
Це вже чітка громадянська, суспільна позиція автора. Слід урахувати, що з часів публікації перших романів Льоса багато років прожив у еміграції в Іспанії та Франції, не маючи змоги повернутися до своєї країни, реакційний режим якої він суворо засуджував, а безправність, приниження людської гідності, знущання можновладців над бідними піддавав нещадній критиці.
Образ Зеленого Дому поширюється й на всю Латинську Америку, вкриту буйною тропічною та субтропічною рослинністю. У багатьох країнах цього континенту правлять, змінюючи одна одну, реакційні хунти. Розвиток капіталізму в умовах слаборозвинутої країни особливо гостро виявляє виразки буржуазного суспільства.
«Варварство» (або ж «природний» світ») — «цивілізація»… Таке протиставлення давно побутує в літературах країн Латинської Америки. Прибічники першого напряму вихваляють природне, «чисте» начало в людині, поетизуючи життя індіанців та негрів. Прихильники ж другого закреслюють минуле; вони спираються передусім на здобутки цивілізації в Латинській Америці, вихваляють нове, сучасне і вбачають тільки в індустріальному прогресі майбутнє континенту.
Маріо Варгас Льоса, виступаючи у своїх творах з гострою критикою суспільства, не шкодує критичного заряду на адресу обох цих напрямів.
Безперечно, минуле в Льоси виглядає романтичнішим, ніж сучасне: розбещення цивілізацією «природної людини», знищення її моралі — провідний мотив автора роману «Зелений Дім». Такою є доля й Дикунки-Боніфації, й більшості героїв — від Фусії до дона Ансельмо та лоцмана Ньєвеса. По долях усіх героїв проходить колесо цивілізації, розтрощуючи ущент ілюзії й найкращі сподівання.
Однак Льоса не ідеалізує ні своїх героїв, ні патріархальної минувшини П’юри, він показує, що «природна людина», розбещена цивілізацією, нездатна їй протистояти, а, отже, й вижити в своєму первісному вигляді. Тільки змінившись, знайшовши інший шлях у житті, інакше пристосувавшись до «навали» цивілізації, можна вціліти у великому «зеленому домі».