Блондин і Малюк переможно кричать, женуться за чорною, в білих цятках куркою, хапають її, очі матері Анхеліки спалахують, — що ви робите, бандити! — вона погрожує їм кулаком, — хіба це ваша курка, негайно її відпустіть. І сержант: відпустіть, але ж, матінко, коли ми вже тут, то треба щось їсти, не конати ж нам з голоду. А мати Анхеліка: не дозволю цього, хіба люди довірятимуть нам, коли ми крастимемо їхню птицю? І повновида рум’янощока мати Патросінія теж підтакує: красти — значить ображати бога, хіба ви, сержанте, не знаєте заповідей? Курка опиняється на землі, квокче, розправляє крила і незграбно тікає, а сержант здвигає плечима: навіщо вводити себе в оману, ви ж знаєте цих індіанців не гірше від мене. Жандарми прямують до яру, з дерев знову лунає вереск папужок і паукарів, дзижчать комахи, легенький вітрець ворушить пальмове листя на покрівлях Чікаїса. Сержант послаблює гетри, бурчить щось крізь затиснені зуби, кривиться, і лоцман Ньєвес плескає його по плечу: не псуйте собі кров, сержанте, дивіться на все спокійніше. Сержант крадькома вказує на черниць: така служба, доне Адріан, хоч кого виведе з себе. Мати Анхеліку мучить спрага, а може, й гарячка, — духом я сильна, але тілом уже немічна, мати Патросініє, — одначе та заперечує: ні, ні, не кажіть так, мати Анхеліко, зараз жандарми повернуться, поп’єте лимонаду, й вам одразу покращає, ось побачите. Чи то не про мене вони перешіптуються? — сержант неуважно озирається довкіл, — може, мене за дурня вважають? — обмахується кепі, — от поганки, — і раптом звертається до лоцмана Ньєвеса: добре виховані люди не перешіптуються у товаристві, — а той на це: сержанте, подивіться, жандарми біжать назад. Човен? Так, — притакує Чорний. З агварунами? І Блондин: так, мій сержанте, — і Малюк: так, — і Важкий, і черниці: так, так. Усі метушаться, перепитують одне одного, й тоді сержант: Блондине, вертайся до яру, попередиш нас, коли вони підніматимуться, а решта — ховайтесь. Лоцман Ньєвес підбирає з землі гетри й карабіни, жандарми й сержант прямують до найближчої хижки, але черниці лишаються стояти на галявині. Хай матінки сховаються, мерщій, мати Патросініє, мати Анхеліко. Ті перезираються, шепочуть щось, переступають з ноги на ногу; входять до хижки навпроти. Блондин вистромлюється з кущів, які затуляють його від агварунів, тицяє пальцем у напрямку річки: вже висідають, сержанте, прив’язують човен, уже йдуть сюди, — а той йому: дурню, хутчій ховайся і будь напоготові. Лежачи долічерева, Важкий і Малюк слідкують крізь шпарки в стіні з пальмових жердин за галявиною, Чорний і лоцман Ньєвес стоять в глибині хижки, а Блондин, прибігши чимдуху, вклякає навпочіпки біля сержанта. Ось вони, мати Анхеліко, вони вже там, — і мати Анхеліка: хоч я й стара, але очі маю добрі, мати Патросініє, бачу їх, усіх шістьох. Попереду йде розпатлана баба з брудно-білим клаптем тканини на стегнах, груди в неї темні, великі, звисають аж до пояса. За нею — два чоловіки, непевного віку, низенькі, опасисті, на кощавих ногах, стегна прикриті темно-жовтими шматками матерії, що підв'язані ліанами, сідниці голі, волосся спадає на чоло, сягаючи брів. Чоловіки несуть грона бананів. Далі — двоє дівчаток у вінках з пальмового волокна, в одної — в носі колечко, друга — із шкіряними браслетами на кісточках ніг. Обидві голі, як і хлопчик, що йде слідом — він худіший і, здається, наймолодший. Вони обдивляються безлюдну галявину, баба відкриває рота, чоловіки похитують головами. Будете розмовляти з ними, мати Анхеліка? А сержант: так, черниці зараз виходять, увага, хлопці. Шість голів повертаються, застигають. Черниці, посміхаючись, крок за кроком наближаються до агварунів, і водночас, майже непомітно для ока, агваруни притуляються одне до одного, стають єдиним, закам’янілим тілом. Шість пар очей невідривно стежать за двома постатями в темних сутанах, які пливуть до них. Якщо почнуть упиратися й викидати коники, починаймо, хлопці, і жодного пострілу, не настрахайте їх. А Блондин: вони дозволяють черницям підійти, сеньйоре сержант, я думав, що вони втечуть, тільки-но їх угледять. І Важкий: які свіженькі дівчатка, які молоденькі чи не так, мій сержанте? Тебе, Важкий, хіба що могила виправить. Черниці спиняються, тієї ж миті дівчатка відступають назад й обхоплюють ноги баби, яка плескає себе по плечах долонями, від цього її величезні обвислі груди починають розгойдуватися. Мати Анхеліка вуркоче, спльовує, посилає в повітря потік тріскучих, свистячих, хрипких звуків, потім умовкає й знову починає вуркотіти, а руки її урочисто окреслюють якісь знаки перед нерухомими, блідими й непорушними обличчями індіанців. Хлопці, вона говорить їхньою поганською мовою й плюється точнісінько так, як ті чунчі