[5], падає й обхоплює одразу дві пари ніг, Малюк і Чорний заточуються, — матір божа, — і теж падають, — та не верещіть так, мати Патросініє. З боку річки дме різкий вітер, здіймає повсюди червонясту куряву, і в повітрі кружляють грудочки землі, схожі на гедзів. Агваруни покірно стоять під націленими на них гвинтівками, яр щокрок ближчає. Якщо вони кинуться на Важкого, то він стрілятиме? А мати Анхеліка: ще вб’є когось, тварюка. Блондин хапає дівчинку з кільцем у носі за руку, — чому ви не спускаєтеся, сержанте, — іншу за горло, — дівки зараз вислизнуть, утечуть таки від мене, — полонянки не кричать, але шарпаються, відбиваються головами, плечима, ступнями, колінами, щосили пручаються. Лоцман Ньєвес проходить з термосами, — швидше, доне Адріан, нічого там не лишили? Нічого, як тільки ви, сержанте, накажете, можемо відчалювати. Малюк і Чорний втримують бабу за плечі й за волосся, а вона, сидячи на землі, голосить і час від часу безсило товче їх кулаками по ногах. І мати Анхеліка: діво Маріє, свята Маріє, благословен плід чрева твого, цьому Блондинові їх не втримати, Ісусе. Агварун з татуюванням дивиться на гвинтівку Важкого, в баби виривається квиління, вона плаче, дві тоненькі вологі ниточки прорізають шар пилюки на її обличчі. І сержант: гей, Важкий, не треба дуріти. Якщо голопузий кинеться на мене, то голову йому розвалю прикладом, сержанте, і на тому всі жарти скінчаться. Мати Анхеліка віднімає носовичок від вуст: нахаба, як він насмілюється мовити таке, чому ви, сержанте, йому це дозволяєте? А Блондин: чи можна спускатися? Бо ті чортиці геть обдеруть мені шкіру. Дівчатка не дістають руками до обличчя Блондина, дістають лише до шиї, яка вже вся у фіолетових подряпинах; сорочка в нього подерта, гудзики обірвані. Інколи дівчатка ніби занепадають духом, опускають руки і скімлять, потім знову наскакують на Блондина, б’ють щосили ногами по його гетрах, він лається і торсає їх, а вони й далі пручаються. Спускайтеся, мати Анхеліко, чого ви зволікаєте, і Блондин теж? — а мати Анхеліка: навіщо він їх так стискає, це ж дівчатка, господи Ісусе, пресвята богородице! І Малюк: коли ми з Чорним відпустимо бабу, то вона кинеться на нас, сержанте, що ж нам робити? — і Блондин: ви, мати Анхеліко, самі спробуйте їх утримати, чи ж ви не бачите, як вони дряпаються? Сержант цілиться з гвинтівки в агварунів, ті сахаються, відступають на крок, а Малюк і Чорний відпускають бабу й на якусь хвилю завмирають, приготувавшись до оборони, якщо вона знову кинеться на них. Однак баба не рухається, лише витирає сльози з очей, і тут, ніби витворений хмарою куряви, біля неї з’являється хлопчик, присідає навпочіпки, ховає обличчя між її зів’ялих грудей. Малюк і Чорний спускаються схилом униз, спроквола зникаючи з очей, а Блондин: як же я, чорт забирай, сам дотягну дівчисьок? Що це таке, сержанте, чому вони відходять? Мати Анхеліка прямує до нього, рішуче розмахуючи руками, — я тобі допоможу. Простягає руки до дівчинки з колечком у носі, але, не встигши доторкнутися до неї, згинається від болю, а маленький кулачок знову б'є її, вминаючи в тіло сутану, мати Анхеліка стогне і згинається ще більше. Ну ось, чи не казав я вам, — Блондин трусить дівчинку як ганчірку, — що це дикі звірята? Бліда й скоцюрблена, мати Анхеліка вдруге хапає обома руками смагляву руку дівчинки, — свята Маріє, як вони виють, матір божа, хвицяються ногами, свята Маріє, дряпаються. І сержант: та досить уже тих молитов, краще спускайтеся хутчіш; мати Патросініє, якого чорта ви так злякалися, скільки можна там возитися, швидше, бо мені вже вривається терпець. Мати Патросінія обертається, швиденько скочується схилом і зникає з очей, Важкий різко викидає гвинтівку вперед, і татуйований агварун задкує. З якою ненавистю він дивиться на нас, сержанте, мабуть, шаліє від злості, от сучий син, ще й гордий, певне, такі очі має чулья-чакі[6]. Хмари куряви, які оточують тих, хто спускається схилом, уже далеко, баба плаче, корчиться в судомі, а два агваруни невідступно дивляться на стволи, приклади, круглі дула гвинтівок. Не викобенюйся, Важкий. Я не викобенююся, сержанте, але що то за нахабне розглядання, чорт забирай, по якому праву? Блондин, мати Анхеліка й дівчатка також розчиняються у хмарах куряви. Баба, що прирачкувала на край яру, дивиться у бік річки, пипки її грудей дотикаються до землі, хлопчик видає дивні звуки, схожі на крик нічного птаха, і Важкий: мені не дуже приємно стояти поблизу цих голопузих, сержанте, як нам тепер спускатися, ми ж лишилися самі. Тієї миті лунає гуркіт мотора, заведеного лоцманом: баба замовкає, підводить голову, дивиться в небо, за нею — хлопчик і обидва агваруни. Ці собачі діти шукають літак, давай Важкий, ну. Вони відводять гвинтівки і враз знову викидають їх поперед себе, агваруни відскакують назад, жестикулюють, і ось уже сержант і Важкий, тримаючи їх під прицілом, задкують схилом, угрузаючи по коліна в рихлу землю, а мотор реве щоразу сильніше, сповнюючи повітря хлопанням, торохтінням, вібруючим гудінням. У яру не так, як на галявині, — нема вітру, тільки задуха і червонава жорстка пилюка, від якої безупинно чхається. Нагорі, над яром, ще маячать кудлаті голови агварунів, які й далі вдивляються в небо, вишукуючи серед хмар літак. Ось і човен, дівчатка плачуть, — швидше, Важкий! — а він: сеньйоре, у мене вже сили немає. Вони щодуху біжать через багнисту мілину і, засапані, добуваються до човна. Давно б так, чого було так марудитись? Важкий: ну як же мені залізти, коли ви так розсілись, ану посуньтеся. Тобі не завадило б схуднути, увага, Важкий залазить, — під його вагою човен осідає, а мати Анхеліка: знайшли час для жартів, чому ми не відпливаємо, сержанте? Вже відпливаємо, мати Анхеліко, відпусти, господи, гріхи наші, амінь.
вернуться
Чулья-чакі — злий і потворний казковий карлик; перуанські індіанці вірять, що він живе у сельві, спить у гамаку із шкір ящірок, прив’язаному до дерева зміями, і вбиває мисливців.