— Та хоч відгукнись, дияволице! — обурилась мати Анхеліка й шарпнула її за хламиду. — Бог тебе покарає за твою пиху.
— Ти маєш цілий день, щоб ходити до каплиці, а вночі твій обов’язок — пильнувати вихованок, — мовила ігуменя. — Чому ти вийшла з кімнати без дозволу?
Почулися два короткі постуки в двері, черниці обернулися, Боніфація трохи підняла повіки, і на мить її очі спалахнули, позеленівши й побільшавши.
З пагорбів селища видно хижку Адріана Ньєвеса, що стоїть десь за сто метрів, на правому березі річки Ньєви, а далі — лише хащі ліан, чагарів, дерев з розложистим гіллям та високі гірські хребти. Неподалік від площі — поселення індіанців: скупчення хижок на палях посеред грязюки, яка поглинає дикі трави, й калюж зі смердючою водою, де аж кишать пуголовки та черва. Тут і там — маленькі квадратні грядки маніоки, маїсу, крихітні садочки. Місію й площу сполучає стрімка стежка. Позаду місії — кам’яний мур, що стримує наступ лісу, несамовите просування заростей. В цьому мурі є замкнена хвіртка.
— Прийшов губернатор, — сказала мати Патросінія. — Можна запросити?
— Так, проведіть його, будь ласка, — відповіла ігуменя.
Мати Анхеліка підняла каганець, що освітив дві постаті, які з’явилися в дверях. Закутаний у ковдру, з ліхтариком у руці, вибачаючись на кожному кроці, увійшов дон Фабіо.
— Я вже спав і вдягся як міг, дуже перепрошую за такий вигляд. — Він подав руку ігумені й матері Анхеліці. — Як це могло статись? Я не повірив своїм вухам.
Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.
— Сідайте, доне Фабіо, — запропонувала ігуменя. — Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.
Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри[8].
— Їх уже пішли шукати, — повідомив губернатор. — І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.
— Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, — зітхнула начальниця. — Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.
— Але як це сталося, мати? — спитав дон Фабіо. — Мені й досі не віриться.
— Це вона їх не встерегла. — Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. — Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.
Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.
— Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, — знову зітхнула ігуменя. — Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…
— Ой, ці дівчатка, — скрушно мовив губернатор. — От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.
— Моли бога, аби з ними нічого не сталося, — сказала ігуменя. — Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.
— А черниці не чули, як вони вийшли? — спитав дон Фабіо. — Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.
— Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, — пояснила мати Анхеліка. — Вкрали у цієї дурепи ключі.
— Не називай мене дурепою, матусю, — втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. — Вони не вкрали.
— Дурепа, викінчена дурепа, — не вгавала мати Анхеліка. — Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.
— Я відімкнула їм двері, — прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. — Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?
Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.
— Що ти кажеш? — нарешті вимовила вона. — Ти допомогла їм втекти?
— Так, матусю, — кивнула головою Боніфація. — Я їм допомогла.
— Ти знову посмутнів, Фусіє, — озвався Акіліно. — Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?
— Де ми, старий? — спитав Фусія. — Ще багато лишилося до Мараньйону?
— Ми вже давно випливли на нього, — сказав Акіліно. — Ти й незчувся, бо спав, як немовля.
— Вночі випливли? — здивувався Фусія. — Чому ж я не відчув бистрини?
— Було так ясно, немов на світанку, — сказав Акіліно. — Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам’ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.