— Ні, так мені буде краще, — заперечив Фусія. — Бо від холоду мене аж трясе.
— Гаразд, старий, як хочеш, — мовив Акіліно. — Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?
Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він — чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?
— Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, — нагадав Акіліно. — Мені цікаво, як ти втік.
— Ось цією відмичкою, — сказав Чанго. — Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?
Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.
— І пішло гладко? — спитав Акіліно.
— Піде гладко, — запевнив Ірікуо. — Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.
— Відчиняй же нарешті, Чанго, — сказав Фусія. — Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.
— Тобі, япончику, краще залишитися, — порадив Чанго. — Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько — ще пару років накинуть.
Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.
— Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, — сказав Фусія. — Здається, я вбив його, Чанго.
— Хутчій, дурню, ключі вже в мене, — крикнув Ірікуо. — Зараз треба перебігти через подвір’я. Ти витяг у нього револьвер?
— Пусти мене вперед, — звелів Чанго. — Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п’яні, як і цей.
— Але вони були тверезі, старий, — сказав Фусія. — Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.
Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.
— Зв’яжи їх, япончику, — звелів Чанго. — Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.
— Ключі не підходять, Чанго, — сказав Ірікуо. — Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.
— Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, — квапив його Чанго. — Що ти робиш, навіщо б’єш їх ногами?
— Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? — спитав Акіліно. — Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.
— Я страшенно лютий був на всіх тих псів, — відповів Фусія. — Не уявляєш собі, старий, як з нами поводились. Я їх так відгамселив, що навіть у газетах писали про японську жорстокість та про помсту азіатів. Мені смішно було це читати, адже я ніколи не виїжджав з Кампо Гранде і був таким самим бразільцем, як будь-хто інший.
— Зараз ти перуанець, Фусіє, — сказав Акіліно. — Коли я познайомився з тобою в Майобамбі, ти ще міг здатися бразільцем, якось дивно так розмовляв. Але зараз говориш як кожен тутешній перуанець.
— Я ані бразілець, ані перуанець, — заперечив Фусія. — Я лайно, купа сміття, ось хто я зараз.
— Якого дідька ти так звірієш? — спитав Ірікуо. — Навіщо ти їх побив? Якщо вони нас спіймають, то затовчуть на смерть.
— Усе йде як по маслу, немає часу на суперечки, — сказав Чанго. — Ми з Ірікуо зараз сховаємось, а ти, япончику, поквапся, добувай автомобіль і мерщій до нас.
— На цвинтарі? — спитав Акіліно. — Це не по-християнському.
— То були не християни, а бандити, — пояснив Фусія. — В газетах писали, що вони прийшли на цвинтар грабувати могили. Такі вже люди, старий.
— І ти вкрав автомобіль у турка? — далі запитував Акіліно. — Як сталося, що їх схопили, а тебе ні?