Корсо зіщулився на кріслі, немов тупоголовий учень, що не хоче розмовляти з учителем. Останні слова ще раз упевнили його в тому, що він і так завжди знав: поліціянти існують лише для того, аби чистити стоки та забезпечувати спокій чесних громадян. Благородне покликання, однак воно перетворює їх на парій. Усі визнають, що між копами та злочинцями є потаємний зв’язок, родинна подібність.
— Вирішили познущатися з мене чи як?
— Лише дивлюся на справу очима судді. Геть не дивно, що вас уважно вивчатимуть: хто ви, чим займаєтеся.
— Йдеться про мене як батька, я пнуся зі шкіри, аби…
— Пані Корсо стверджує, що вас ніколи немає поруч і у вас жахливий розклад.
— Неправда. Завжди вертаюся наприкінці робочого дня, щоб побачитися з Таде й повечеряти з ним разом.
Адвокатеса розсміялася майже розчулено.
— Ніхто вам не повірить. Злочинці не працюють в усталений час.
— У Бригаді карного розшуку розклад завжди той самий. Я більше не сиджу в засідках і не бігаю за бандитами.
— Пані Корсо каже, що ви п’єте.
— Келих вина, зрідка. Не більше норми.
— Вона також запевняє, що ви вживаєте наркотики.
Корсо здригнувся: кокаїнове минуле, вбивство Мами, анонімне лікування.
— Брехня.
— Справді? — не повірила вона. — Ані смужки порошку вряди-годи?
— Я ішачив на Нарковідділ. Коли ночами чатуєш на продавця трави, щоб прихопити його, часом кортить збадьоритися. Але тепер усе позаду.
Жано перегорнула сторінку, а також виділила деякі рядки в документі.
— Вона стверджує, що ви небезпечний і тримаєте зброю.
— Якщо й тримаю, то лише для захисту невинних.
— Ви вбили п’ятьох людей. Її адвокат десь доп’яла протоколи, що засвідчують ваші подвиги. Пункти 33, 34, 35, 47 і 63. Мушу визнати: вона добре попрацювала.
Сімох, сонечко. Миттєво згадав убитого горопаху з автостоянки, що порпався в багажнику. Череп його приятеля розбився об стіну, і через відкритий рот у нього вийшов димок від пострілу.
— Лише виконував свої обов’язки, — захищався він. — Або я, або вони. До того ж уколошкав найзапекліших душогубів.
— Вона також дорікає, що ви зловживали силою.
— Знову неправда. Ніколи не даю волю рукам.
— Адвокат додала до справи цілу купу скарг на вас із боку підозрюваних, що…
— Та це ж найгірші покидьки! Хай їм грець, ви хоч уявляєте, з ким я щодня спілкуюся? Що ви собі думаєте? Гадаєте, що побалакаєте з ними ґречно — і вони вам усе розпатякають? Вулиця — суцільна боротьба. Моя сила слугує суспільному благу. Але в звичайному житті я не годен когось образити.
Адвокатеса нашкрябала кілька слів і знову заговорила:
— Проте є скарга від 4 січня 2016 року… Пункт 57 висновків. Емілія Корсо обстежилася в лікаря наступного дня. Він засвідчив, що…
Корсо нетерпляче змахнув рукою. На мить заплющив очі й пригадав той доленосний вечір, коли він її застукав, а тоді збагнув, як далеко Емілія може зайти в божевільних витівках: чхати вона хотіла, що в кімнаті поруч спить син. У ту мить він не бити її хотів, боявся тільки, що вона заподіє собі справжнього лиха.
— Вона сама себе мордувала.
— Тобто навмисно покалічила себе?
— Не зовсім так, як ви могли б подумати. Вона…
— Прошу?
— Годі. — Корсо схилився над письмовим столом і почув, як під кріслом зарипіли дерев’яні ніжки. Краплі поту виступили на корінцях волосся. — Не піду цим шляхом. Допоможіть мені знайти іншу зачіпку, аби я міг виграти справу.
— Якщо ви не хочете обвинувачувати суперницю, вигадайте щось надзвичайне, спробуйте виокремитися з натовпу простих смертних.
Тоді йому спало на думку:
— Ви щось чули про вбивство стриптизерки? Вчора мені доручили розслідувати справу.
— Сподіваєтеся знайти злочинця?
Досі не з’явилося жодної підказки, після зустрічі з Борнеком він ще більше занепав духом, а сам убивця розчинився серед мільйонів мешканців Іль-де-Франса.
— Я його заарештую.
— В такому разі ви можете сподіватися на перемогу. Героєві годі відмовити.
Він уже налаштувався йти, як вона додала:
— Зберіть свідчення на вашу користь. Знайдіть фотографії, де ви вдвох відпочиваєте, проводите час. Мені треба, щоб на світлинах ви були разом.
— Буде з цього якась користь?
— Якщо вам удасться спіймати вбивцю, світлини стануть у пригоді.
12
Він сів у машину й набрав номер Емілії: хотів спитати, о котрій годині міг би заїхати по сина. Навряд чи вона зацікавлена тепер вступати з ним у суперечки.
— Що тобі від мене треба? — спитала вона, щойно впізнала його голос.
— Телефоную, бо маємо якось домовитися цього вечора.
— Ти про що?
Корсо зачмихав носом — спокійно, прошу тебе.
— О котрій я можу забрати Таде?
Він почув її сміх. Притлумлений, крижаний, самотній — схожий на неї. Або на жарт, що зрозуміють лише свої.
— Літаєш у хмарах — навіть на календар не поглянув.
— Ти з мене не кепкуй, — просичав він крізь зуби. — Добре знаєш, що це мої вихідні.
— Сьогодні 1-е липня, възлюбен[23]. Почалися літні канікули. Мої канікули. Побачиш Таде 1-го серпня.
Як він міг забути? А все через роботу, неспокій, а особливо — небажання так жити: на припоні в психопатки. Корсо більше не слухав, хоча голос Емілії досі линув, усе-таки колись її солодкавий, східний акцент причарував його.
— Я зателефоную йому сьогодні ввечері.
— Не впевнена, що він зможе відповісти. В нього тепер останні лекції з фортепіано. Він буде змученим.
Серце застукало так міцно, що відлунювало в горлі, у скронях.
— Ти заслуговуєш на…
— Прошу? — проспівала його колишня. — Продовжуй, любімец[24]… Розповіси, на що ти здатний…
Корсо прикусив язика: знав, що вона записує розмову. Такі записи складали «незаконну частину доказової бази», але різкі вислови, образи ніколи не слугуватимуть вам на користь.
— Куди ви їдете? — спитав він лише, хоч як йому кортіло сказати щось прикре.
— В нашому договорі немає ані слова про те, що я зобов’язана повідомляти тебе про наші подорожі.
Французькою вона говорила старомодно, манірно.
— Рушаєте до Болгарії? Для виїзду з країни тобі потрібен мій дозвіл, ти…
— Великий коп перекриє кордон? — Вона знову розсміялася.
Корсо так міцно прикусив собі нижню губу, що відчув смак крові. Протерся рукавом і звелів:
— Зателефонуй, щойно приїдете.
І натиснув на відбій, не чекаючи на відповідь, а потім рвучко зірвався з місця. Увімкнув сирену — як завжди, коли гарячкував, — так і домчав до будинку № 36, жодного разу не натиснувши на гальма.
Щойно він піднявся на третій поверх, як його зупинила Барбі:
— Поговоримо? В мене щось для тебе є.
Корсо, не промовивши ані слова, рушив за нею. Вона працювала разом з Людовіком у тісній кімнатці — зараз тулузець ходив десь у справах, тож майже всюди, до самої підлоги, були розкладені роздруківки. З виписками телефонних розмов та банківських рахунків вона працювала, як за старих часів: купа друкованих аркушів і маркер.
— Передивилася банківські виписки Ніни за останні чотири роки.
— Невже можливо відкопати такі давні документи?
— Знаю кілька способів.
— Отже?
— Порівняла всі перерахування грошей та отримані чеки з кількістю відпрацьованих годин — можливо, в неї була робота не лише на сцені, в кіно або відеозаписах.
Барбі схопила одну з розшифровок — вона друкувала з обох сторін аркуша, аби скоротити на 50 % площу, яку займали цифри (дівчина з повагою ставилася до екології). Тож створювалися нечитабельні вервечки колонок, які лише вона була здатна розтовкмачити.