— Щось не можу второпати. Ґонзо вже відкидаємо?
— Ні, не відкидаємо.
— А хто займатиметься підписниками Ахтара? Партнерами Ніни абощо?
— Попросимо вислати до нас підкріплення.
— А чому б не Борнека? — пожартував Людо.
— Хай Борнек робить своє, а ми — своє. До того ж він незабаром вшивається у відпустку.
— Половина 36-го будинку виїжджає цього вечора, — уточнила Сток.
— Спитайте в Бомпар, кого вона може відправити до нас. Завтра все добряче обміркуємо й вирішимо, хто кого має опитати.
Копи перезирнулися: цієї ночі вони знову на службі — перша новина, а в вихідні на них також чекає робота — друга новина.
— Крішна теж цього вечора їде, — несміливо докинула Барбі.
— Хай скасовує відпустку!
Після останніх слів Корсо попрощався й повернувся до себе в кабінет. Підбивати підсумки треба без метушні: протягом кількох годин він двічі вдало натрапляв на новий слід. Навіть не сподівався на такий успіх першого дня.
— Стефане!
Він обернувся: Барбі рушила за ним коридором з текою в руці. Знову в його голові майнула думка, що вигляд у неї геть недоладний. Вона скидається (і то в найкращі дні) на пошарпану Мері Попінс — більшої привабливості їй могли б надати вінтажний одяг або торбинки з гобеленової тканини.
— Я знайшла посилання на поранення, що їх отримала Ніна.
— У тебе є час на іншу роботу? — здивувався він.
— Я вмію працювати над двома завданнями одночасно.
А точніше трьома, адже саме вона відкопала Веранна, аса в царині мотузок, і доп’яла Ахтара, пильно переривши всі рахунки Ніни… Надзвичайна обдарованість Барбі дещо дратувала, завжди здавалося, що вона на крок випереджає групу разом з ним.
Жінка розгорнула теку, де містилися кольорові ксерокопії.
— Це картини Франсіско Ґойї.
— Ходімо до мене в кабінет.
Корсо зачинив за собою двері, а Барбі розклала зображення поверх його паперів.
— Чув про такого художника? — спитала вона.
— За дурника мене маєш, чи що?
Корсо впізнавав відомі полотна: портрети різних постатей Мадридського двору, славетний «Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року», репродукції «Pinturas negras»[36]: «Два старці», «Шабаш відьом», «Пес»… Спотворені мармизи лякали нав’язливою правдоподібністю.
Барбі вихопила з купи кілька знімків і розклала на видноті.
— Поглянь — нічого тобі не нагадують?
Жахливі портрети у відтінках від червоного до сепії — пики, що дико волали або ж уїдливо посміхалися (важко зрозуміти), роти, що розтягувалися від вуха до вуха, — саме такий вигляд мало поранене обличчя Ніни.
— Це з «Чорних картин»? — спитав він і взяв одну зі світлин: чоловік зі змарнілим лицем мав скуті ланцюгом зап’ястки.
— Ні. Вони називаються «Pinturas rojas»[37]. Маленькі полотна віднайшли кілька років тому — їх приписують Ґойї. Каторжанин, чаклун, умирущий. Очевидно, Ґойя поринув у свої найпохмуріші спогади.
— Де вони зараз?
— У музеї одного з мадридських фондів. Якийсь меценат придбав за шалені гроші. В мене є адреса. Впевнена, що злочинець годинами там простоював… Може, він навіть іспанець…
Корсо ніяк не міг прийти до тями: вони втретє натрапляють на новий цікавий слід. Ба більше, він і «милого друга» тепер тримає на прицілі. Вимальовувалась певна єдність усіх деталей.
— Пошпортаємося в цьому завтра, — підсумував. — Маємо розібратися, що саме відзеркалюють обличчя. Яку символіку й глибинний смисл він у них вклав…
— А фонд?
— Переговори з французьким офіцером зв’язку в Мадриді.
— Не хочеш, аби ми туди поїхали самі?
— Ні. Головна робота — тут.
Барбі зібрала докупи ксерокопії та втиснула йому теку під пахву.
— Ти помиляєшся. Наш убивця підживлює своє божевілля картинами. Все закручено довкола них.
— Кажу тобі, знайди офіцера зв’язку.
Барбі неохоче погодилася. Як усі маленькі генії, вона була вразливою — справжній недолік для поліціянта.
Жінка вже намірилася йти, але Корсо покликав її назад:
— Ти чимось зайнята?
— Жартуєш? Щойно ти завантажив нас роботою на цілих три дні.
— Ні, я хотів спитати, чи є в тебе час, щоб випити трохи вина?
— Еге!
— Що означає «еге»?
— За сім років чесної та вірної служби ти лише двічі запропонував мені перехилити з тобою чарку. Уперше — аби сповістити про намір вигнати одного з хлопців нашої групи. Удруге — аби повідомити, що жінка, яку я щойно арештувала, повісилася в камері. Одне слово, для мене це було завжди поганим знаком.
Він спромігся на усмішку.
— Хочу в тебе дещо попросити.
— Мені вже стає моторошно.
18
— Свідчення? Свідчення про що?
— Про мою порядність. Підтвердження того, що я гарний батько.
Барбі метельнула головою, ніби щойно почула добрий жарт. Вони сиділи в кав’ярні на площі Дофіна, далеко від місць, що їх зазвичай відвідують поліціянти з Іль-де-ля-Сіте.
— То що? — гаркнув Корсо з викликом.
— Либонь, справа про розлучення почалася для тебе не надто вдало…
— А ти хіба знаєшся на розлученнях?
Він не був готовий до балачок у дусі Катрін Жано.
— Просто… чи воно того варте? Що саме ти хочеш додати до справи?
— Свідчення, світлини, де ми з Таде щось робимо вдвох… Хотів би також потім записати свої думки про виховання. Яким повинен бути батько.
Барбі відпила ковток кока-коли без цукру. Вона тримала келих обіруч: мабуть, хотіла пропустити прохолоду напою аж попід шкіру.
— В тебе є друзі? — запитала вона.
— Небагато.
— А родина?
— В мене є Таде.
— І ти маєш час забирати його зі школи? Займатися з ним іншими справами?
— Роблю все, що від мене залежить.
Барбі усміхнулася, але тільки щоб пом’якшити подальші слова:
— Словом, ти покладаєш єдину надію на твердження колег.
— Кого обходить, де я назбирав свідчення.
— Тоді чому б тобі не звернутися до злочинців, яких ти заарештував під час служби у відділку?
— Я про це думав.
Звичайно, вони собі жартували, але він вважав цілком законним надати слово й своїм ворогам. Вони точно по слово не лізли б до кишені. Але такі свідчення змалювали б його лише як копа.
— Можна з тобою говорити відверто? — звернулася до нього Барбі після того, як знову відпила прохолодної коли.
— Уже давненько ти в мене не питала про дозвіл.
— Коли мене долучили до групи, Таде мав 2 роки. Я дивилася твоїми очима на те, як він підростає, і могла пересвідчитися, що ти справді — чудовий батько. Принаймні докладаєш усіх зусиль, як сам кажеш.
— Проте?
Молода поліціянтка зволікала з відповіддю, ніби збиралася з духом.
— Щойно опинишся перед суддею, попри всі твої надзвичайні успіхи на службі й вигляд пробийголови, довго ти не протримаєшся.
— У мене вигляд пробийголови?
Барбі не обізвалася.
— Навіть уявляти не хочу, що почнуть говорити друзі твоєї колишньої.
— Сумління мене не гризе.
— Авжеж, лише, як би тобі краще пояснити, в твоїй присутності ніяковієш.
Корсо перетравлював почуте. Барбі скористалася з нагоди, щоб висловитися про все, що накипіло:
— Не п’єш, але складається враження, ніби ти щойно виписався з курсів анонімних алкоголіків. Не вживаєш наркотиків, але досі перебуваєш під впливом того, на що наражав себе замолоду. Борешся за справедливість, але чомусь здається, що ти лише намагаєшся уникнути покарання. Якщо жартуєш, то завжди якось вимушено, а коли залицяєшся, то начебто допит улаштовуєш. А щасливим я тебе бачила тільки зі зброєю в руках.
— Це все?
— Ні. Ти розриваєш шлюб із жінкою, як і добра половина парижан, але всім уже ввижається підготовка до терористичного акту — ніби жертви десятками лягатимуть тобі під ноги.