— Як там справи, ragazzo[38]?
— Прекрасно. Телефонуєш у справі стриптизерки?
— Між іншим.
З Катрін Бомпар вони були знайомі давно. Можна сказати, завжди. Вона витягнула Корсо з пащі сутеренів Пабло Пікассо й відразу взяла для нього кредит, щоб той уставив собі зуби — як у всіх наркоманів, у нього вже була стареча усмішка: сірувата емаль, розхитані корені, різці поламані або геть повипадали… А щойно він закінчив школу поліції, Бомпар офіційно подарувала йому гроші на стоматолога — з часом Корсо мав їх повернути.
Катрін була кавалером Ордена Почесного легіону, кавалером Національного ордена «За заслуги», а тепер стала першою жінкою на чолі Карного розшуку і вже написала свою біографію. Брала участь у теледебатах, розводилася про нові методи кримінального розслідування й не приховувала правих поглядів, але час від часу її аж надто заносило. Невисока на зріст, чорнява, років шістдесяти, не дуже елегантна, але з непоганою фігурою, владна, проте досить мила.
Усі ці роки вона піклувалася про Корсо, але явно його ніколи не виділяла. Не підштовхувала, а скоріше штовхала: його призначали в найнебезпечніші групи, аби він завжди пам’ятав, що кожного дня мусить спокутувати колишні провини.
Їхні стосунки були дещо двозначними: суміш владності й прихильності. Вона зверталася до нього, як до рядового, але щоразу, коли вони зустрічалися, Катрін усміхалася до Корсо, як до сина, й ставало зрозуміло: вона не шкодувала, що витягла його з буцегарні.
Коли він узявся налагоджувати особисте життя, нюх її підвів: Емілія відразу припала їй до душі, й вона почала заохочувати його одружитися. З іншого боку, сталося так, що одного разу вони навіть переспали. Насправді, не варто було цього робити. Незабаром Катрін повернулася до чоловіка та дітей. Корсо знову зайнявся злочинцями й жінкою-збоченкою.
По телефону він розповів про нещодавні здобутки: палке захоплення Ніни садомазохізмом, участь в ґонзо-забавах, поява коханця-художника, Pinturas rojas — безсумнівне джерело натхнення для вбивці.
— І все?
— Жартуєш, мабуть? Упродовж лиш одного дня ми надибали купу важливих речей, про які Борнеку годі було здогадатися за цілий тиждень.
— Самі розмиті припущення.
— Мені потрібне підкріплення.
— Знаю, твоя зомбі вже мені телефонувала. — Вона так називала Барбі. — Я постараюся допомогти. Але ж ти сам розумієш: липень. Наші солдати повтікали у відпустку.
— Це терміново.
— Ти мені про це говориш? На якийсь час ЗМІ дали нам спокій, але тільки-но вони пронюхають, що розслідування не просувається далі, почнеться справжня фантасмагорія. Мені потрібні новини — щось конкретне — в понеділок зранку.
Корсо не обізвався: роздивлявся довкола. Лялькова хатка Міс Берет, розкладне ліжко, тіснява в кімнаті, а у вікні — склепіння віадука Мистецтв. Господиня поралася в кухні…
— Чому ти зателефонувала? — запитав нарешті Корсо, бо добре знав свою хрещену матір.
— Ти вже чув про стрільбу в Нантері?
— Небагато.
— Згадується твоє ім’я.
Він сів на ліжку та схопив сигарети.
— Як це так?
Бомпар різко змінила тон:
— Кілька поліціянтів упізнали тебе там.
— Не розумію…
— Не розумієш? Гадаєш, я повірю, що Ламбер орудував самотужки? Що мудрий хлопчик зумів відшукати вентиляційну шахту, аби дістатися до автостоянки? Думаєш, я проковтну брехню про те, що в сутінках він влучив у того типа з п’ятдесяти метрів, водночас відбиваючись від іншого бандита?
Корсо запалив цигарку. Ядучий опік першої затяжки чудово пасував до цієї миті.
— Я розповім тобі, як саме все відбувалося, — продовжила Бомпар. — Пабло Пікассо — твоя територія. Лише ти міг вказати, де розташована вентиляція. Зрештою, ти найкращий стрілець у 36-му. Тож не знаю, коли, не знаю, як, але ти пронюхав, що Ламбера кинули туди, і негайно поперся до нього, бо сподівався постріляти, помститися клятій дільниці або комусь там ще — уже й не знаю, що там тебе гризе зсередини. Але, Богу дякувати, кожний обирає свій шлях.
— Усе відбувалося не так, — пробурмотів він.
— Але в загальних рисах збігається?
До нього долинав аромат кави, й між стільцем і кутком дивана-ліжка він спостерігав за округлими литками господині та її кумедними капцями у формі пінгвінів.
— Гільзи не відповідають калібру Ламбера, — вела далі Бомпар. — Не знаю, чому я досі не забрала в тебе зброю, аби розставити всі крапки над «і».
А він — нічичирк. У такі хвилини краще проковтнути язика.
— Що тобі в голові перемкнуло, чому ти вліз у цю халепу? Я зі шкіри пнулася, щоб запхати тебе в Карний розшук, хотіла, аби ти нарешті жив, як усі люди, але ж ні, є речі, сильніші від тебе: вулиця, насилля, безлад.
— Я їм допоміг.
— Еге ж. Тобі просто пощастило: на тебе пожалілася тільки мати бідолахи, якого вбили з помпової рушниці, та ще й так, що всі це бачили. За тебе своїми боками відбуватимуть хлопці з Бригади боротьби зі злочинністю.
Корсо на мить знову пригадав підлітка, якому відірвало обличчя. Майже чув, як його мати репетує арабською в освітлену ніч: ‘Іібні! ‘Іібні! ‘Аін гу? ‘Аін гу?
— Стефане, — проказала вона лагідніше, — назви мені хоча б одну вагому причину, щоб я могла заплющити очі на всю цю історію.
— Мене найімовірніше позбавлять права опіки над Таде.
— Ти ніколи й не мав такого права, і якщо ти й далі так поводитимешся, тоді вже він сам ходитиме до тебе на цвинтар. Якщо дуже хочеться стріляти, вступай у RAID[39]. Лише не говори про батьківські обов’язки!
— Я отримав перші висновки від адвоката Емілії, — напосідав він. — Вони мене змішали з брудом, і тепер я злий.
— А чого ти сподівався?
— Таде не повинен лишатися з нею.
— Тоді розповідай усе, як воно є насправді. Вкажи на її недоліки. Збери на неї досьє. Ти коп чи хто, хай тобі грець!
Він уже міркував над цим: провести своє розслідування щодо колишньої. Стеження, прослуховування, затримання на місці злочину… Він знав, як до цього підійти, але це був меч двосічний: зловживання владою, політичне переслідування тощо. А головне — він знову стикався з дилемою, бо не хотів лишати слідів, про які згодом довідається Таде.
— Побачимо. Ти не могла б мені надати свідчення?
— Стосовно чого?
— Підтвердження того, що я зразковий батько.
— Звичайно. Я саме так і вважаю.
Схвальний відгук розтопив йому серце. Раптом у голові майнула думка, що документ, підписаний керівником Карного розшуку, може справити враження на суддю.
— Дякую.
— А зараз знайди мені того покидька, що спровадив на той світ танцівницю!
Він натиснув на відбій. А тоді до кімнати зайшла Міс Берет — чекала, напевно, що він завершить розмову (вона поважала його роботу). Дівчина принесла тацю з кавою та канапками.
Корсо обдарував її усмішкою, але підвівся й хутко одягнувся.
В голові сяйнула нова думка.
21
Корсо рушив у бік аеропорту «Орлі».
Напередодні, перед тим, як заснути, він переглянув документи, що лишила йому Барбі: Pinturas rojas. Коли його зборов сон, у голові роїлися страшні видива та історія, пов’язана з ними.
Старий, оглухлий, пошарпаний життям і жахливими подіями, з якими довелося зіткнутися (а саме у травні 1808 року він був свідком того, як наполеонівська армія винищувала щоночі жителів Мадрида), Ґойя оселився 1819 року в домівці, що за дивним збігом обставин уже називалася «La Quinta del Sordo» — «Будинок Глухого». Мешкав художник самотньо, бо недуга віддалила його від людей. І одного дня він узявся розписувати стіни жаскими фресками з чарівниками, старцями, людожерами…
39
Елітний підрозділ французької поліції. Назва складається з початкових літер чотирьох слів: Recherche (пошук), Assistance (підтримка), Intervention (реагування), Dissuasion (стримання).