Вона була бідна вдовиця, сама-одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла вона в «сусідній» ліс. Ніч була така ясна, та така вже ясна, що мож було розрізнити кожну гіллячку на дереві. А так тихо, що був би почув, як хрущик лізе листячком… Вона збирала листя в мішок.
Воно шелестіло так, тремтячи, або, може, у неї руки так дрижали, що доторкалися чужого добра. Воно шелестіло, тремтячи, неначе говорило до неї: «Тихо, бабо, тихо, хтось може тебе зачути, побережник, а тоді ти пропала…»
І вона заховувалася, як лиш можливо тихо. Нараз зачула вистріл. Як грім, так ударив він у тишину лісу.
— Ой! — зойкнула вона й була б з перестраху впала лицем до землі, але зараз по тім зачула крик за рятунком. Один-одніський голос кричав так страшно — рятунку, що її волосся дубом ставало. «Вайльо, вайльо!» Цілий ліс заповнився тим окликом. «Се стріляв побережник за злодіями, що крали дрова, — погадала вона собі, — а що одного десь ймив, то бив, певно, тепер».
І оскільки її лише старі ноги могли воліктися, зарвала свій мішок із листям і дрібку гілля та й утекла. І чи їй хто повірить? Чим скорше втікала вона, тим голосніше й страшніше розходився крик за порятунком.
— Рятуйте, рятуйте! — не хотіло ніяк умовкати. І чим живіше й щиріше здоганяв її оклик, остільки борше вона утікала. Ніколи в своїм житті не зазнала вона такого страху, як тої ночі. Ніколи, а вона вже була стара жінка. В неї ж волосся біле, як сніг… їй здавалося, що якби був побережник дав їй тоді лише один поличник, вона була б зараз упала на місці трупом. Вона була, як те порохняве дерево, що лише копнути ногою, а воно розпадається. Без ніякого звуку, само з себе…
І вона втекла.
Як вийшла в поле, загас голос сам зі себе.
Івоніка збив долоні з дикої розпуки.
— Якби ви були завернулися, лелічко, то було б можна його врятувати! — кликнув із несказанним жалем. — Якби ви були завернулися!
— Його душа відчувала чоловіка в поблизькості, і голос біг до вас по порятунок. Господи, господи! Ви могли врятувати чоловіка від смерті! — обізвався жалісно й побожно, а заразом і з нетаєним докором Петро.
— Видко, вже так бог хотів, вже так мало бути, аби він умер! — поясняв поважно Онуфрій Лопата. — До чого здався б убійник?
— Коби я була знала, що там діється, — обізвалася знов бабуся, розлучаючи над своєю поведінкою, — я була б від хати до хати ходила та людей скликувала й на рятунок висилала… А так я думала, що побережник б'є якого злодія, та й утікала, щоб і самій у бійку не попасти. Ой господи, добрий та великий, прости мені гріхи мої, що я наробила! Що я душі людської не врятувала!
Відтак зголосився один молодий хлопець, ровесник убитого.
Я мав лише сон, — замітив він, — але я б хотів його розказати.
Дозволили.
— Мені снився небіжчик. Ніби мені десь розказував, що він вояк у малім містечку, в якім ніколи вояків не було, і що його хотів замордувати хтось, що для нього був завсіди добрий і щирий. «Між жабами хотів він мене життя позбавити, у багні, — ніби оповідав мені, — і коли я боронився та кричав із цілої сили рятунку, він гримав на мене, аби я мовчав. «Замовк би ти на ціле життя твоє, — лаяв мене, — та й таки не відтвориш більше рота». Але я все-таки лишився жовніром і лишуся й загину жовніром!» Відтак узяв ніби десь чорний сердак, загорнувся в нього, перекинув на плечі косу й пішов. Він пішов, а за ним заголосив хтось так жалісно, що я пробудився.
Івоніка глядів на оповідача витріщеним, задеревілим поглядом, і як сей замовк, почав пальцями рити в волоссі.
Він боявся поглянути на кого-небудь із присутніх. Се горе було затяжне… Лише цяпинка, а одне ім'я було б вимовлене, і все пропало. Відчув, як страх виточив йому краплі поту на чоло.
Ціла любов до вмерлого знялася, але заразом, як здавалося, з остраху перейшла вона на одинокого живого. Відітхнувши глибоко, мов відпираючи грудьми камінь, що скотився йому на груди, повів майже блудним поглядом довкола себе. Для його поєдинчої[110], ясної душі, що досі відчувала лише ясно і звикла була до простого й виразного думання, була ся страшна подія щось, що затемнювало ум.
Відчував безвиразний страх і безвиразну любов. Страх і любов до живого, і любов і жаль за вмерлим.
Дарма що втискалася ненависть в цю просту, велику, гармонійну душу, дарма! Любов була сильніша й перемогла ненависть… Він учепився одного й держався того ціпко.
Все дав бог. Його судьба була така.
Чому? Звідкіля? Для чого? Над тим не був в силі застановитися саме тепер посеред події, що потрясала всіх.