— Він дуріє! — прошептав старий Петро до Докії, що якраз надійшла, та вказав на нього.
— Хто б не здурів? — відповіла вона простодушно. Старий лікар, що опинився на хвилю в тяжкій задумі, підняв голову, і його погляд упав на Саву, що стояв саме проти нього. Він мов прокинувся. Що се було? Хлопець стояв білий, як крейда, і трясся так сильно на цілім тілі, що його коліна збивалися докупи. Лікар подумав про холеру. В тім часі являлися доволі часто холеричні випадки. Ще недавно, йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна… Перелякано приступив до хлопця.
— Що тобі, хлопче? Болить тебе що?
Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув: «Болить».
Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.
Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростався знов.
— Із чого се в тебе? — спитав, вказуючи на криваві плями.
— З… з… зайця… — відповів сей невиразно, трясучися, як переділе, на цілім тілі.
— З зайця? — сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.
— Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.
— Се ще здавна…
Суддя оглянув криваві плями.
Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в'язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидів із задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні і неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.
— Пляма не давня. Майже цілком свіжа.
— Вона… від качки… я різав її… і держав межи колінами… — зачулось знов гикання.
Тут же розбіглися запити й відповіді.
Мав він рушницю?
Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже від кількох неділь не мав у руках.
Де він був тоді, як його брат пішов до лісу?
Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге.
Він не був дома. Він нічого не знає.
Де був уночі?
Не був дома. Був… у одної дівчини.
Хто та дівчина?
В тій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця, сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево і спустив тяжко голову на грудь.
— Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там… геть… під тим великим лісом. Його перва сестра… її тато — його вуйко…
— Старий — то шибеник і злодій! — гукнув нараз твердо старий Петро… Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревізувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.
А де був батько тієї ночі?
…Старий піднявся й поклонився низько… з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно; сказав беззвучним голосом:
— Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однакож я нічого не знаю.
Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця?
Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.
«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде, тоді не міг бути з братом у лісі».
Але його уста не були в силі вимовити яке слово. Нехай усе само з себе наступить. Як бог захоче…
— Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути… — остерігав поважно суддя.
Виступив один чоловік.
Він мешкав далеко від села. Доволі далеко і від Онуфрія Лопати — не мав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Він шив сільським людям сердаки й вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з'явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений…
Всіх погляди звернулися нараз острими ножами на обличчя Сави.
Що він скаже?
Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові, — та зараз відійшов.
— І блідо виглядав?
— Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
— Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання відносилось до батька.