— Його виносять! — скричала нараз Анна не своїм голосом і, продершися крізь товпу жінок, кинулася без пам'яті проти домовини. Жінки здержали її за одіж.
Четверо людей винесло уважно із вузьких хором домовину й уклало її на віз.
— Мене ще забув ти, мене! — кричала далі страшними звуками і, простягаючи руки за домовиною, повалилася на місце. Слівце «мене» коштувало їй останніх сил. Так передавши його вмерлому, передала й усі сили з ним…
Її мати метнулася до неї.
— Тепер отвираєш хавку, проклятуща ти? — гукнула, підносячи безсоромно руку до удару. — Чекай, прийдеш ти мені додому, — та тут і опинився вже коло неї старий Петро.
— Підеш ти звідси, відьмо?! — гукнув дико на неї громом. — А ні, то уб'ю зараз на місці! — І, підвівши свій тяжкий, величезний кулак угору, погрозив ним коло голови старої.
— Засватай її, як ти такий добрий! — просичала вона з неописаною злобою до нього, а відтак метнулась блискавкою взад. Страшний, мов з заліза, кулак уже вихром летів на неї… Докія й Петро підняли дівчину і відвели її додому.
Поглянувши на неї востаннє, Докія знала, що вона вже тепер не зірветься вдруге із постелі…
Безчисленна юрба людей двигалася, вирушивши з дрібної хатини, крізь самітні поля. Чоловіки й жінкі із горючими свічками в руках.
Ніч була прекрасна, і відкриті голови чоловіків рисувалися виразно у магічному сяєві місяця, між тим як жінки з головами, позавиваними в білі рушники, пригадували сотки лелій, що струнко стріляли вгору…
Світло свічок освічувало іздолини кожне обличчя. На них було видно найглибшу повагу.
Докія і Петро провадили пливучим кроком нещасну матір за домовиною, а Івоніка сам ступав. Із відкритою, набік похиленою головою, не відвертаючи ні на хвилину очей з домовини, так ступав він.
Зорі миготіли на висоті і, здавалося, сипали всім своїм світлом удолину. Місяць розгорівся палаючим світлом.
Далеко-широко на полях — тишина. Недалеко походу предивний танець тіні і голосіння двох плачниць. Від часу до часу продирався воздухом розпучливий викрик напівзбожеволілої матері.
— Куди ти йдеш? Куди ти йдеш?… — викрикувала, збиваючи долонями.
— В землю йде… в темну нічечку йде… не поверне ніколи!.. — відповідали жалісливим, протяжним голосом плачки, хитаючи головами, і затягали далі своє.
— Вночі передаю тебе іншому світикові… вночі покидаєш татка твойого!.. — крикнув раз болісне Івоніка.
— Не гризіться, бадіко! Господь дав таку нічечку, що і мак визбирав би, а зорі гонором блищать! — потішала Докія.
— Господь бог так дав! Господь бог так зарядив! — притакував старий Василь по-п'яному вже і з щирістю, в якій розпливався, і повісився на рам'я сумного батька.
— Бог знає, що робить; не беріть собі дуже жалю до серця; вмерлий не матиме на тамтім світі супокою! — потішав третій.
— Він не буде сам лежати! Направо й наліво матиме сусідів, а на останку й ми до нього підемо! — сказав четвертий.
— Він дуже над землею розщибався, тому вона раніше забрала його до себе! — забелькотів Василь.
— Михайлику! Михайлику! Що ти робиш твоєму татові? — скрикнув на те все в дикій розпуці Івоніка, закривши бурхливим рухом лице.
На перехресній дорозі станув віз із домовиною, і панотець читав євангеліє.
Настала безгомінна тишина, і лише слабкий зойк сумуючих блудив то тут, то там. Білі голови жінок похилилися покірно, а чоловіки поклонилися за ними вдолину.
По перечитанню євангелія велів панотець підіймити домовину й забрати вистелений під нею прегарний дорогий килим. По похороні діставалися йому звичайно килими в дарунок, та, побоюючись сим разом якогось випадку, що ненадійно вирвав би йому таку коштовну річ, приказав уже тепер віднести килим додому.
Івоніка зжахнувся, мов уколений, на такий варварський приказ, не довіряючи своїм вухам, а присутні витріщилися безмовно на нього.
— Тепер уже забирати килим і сим разом?
— Ідіть, ідіть, чого стоїте та дивитеся? — квапив панотець чоловіка, що стояв нерішуче, не знаючи, чи слід виповнити приказ, чи ні.
— Панотчику, змилуйтеся, лишіть килим, він вам не пропаде! — благав Івоніка з невимовною гіркістю в голосі, між тим коли в його груді серце із жалю розривалося.
Якнайкраще хотів би похоронити свого нещасного любимця. Краплями був би кров свою віддав, коли б воно причинилося до піднесення сеї пресмутної, урочистої хвилі. Ніщо не було для нього коштовне, ніщо закрасне, чого б не був пожертвував із цілого серця. Се ж уже він в останній раз давав йому… Все, що велів закон і прастарий звичай, виконав він точно. Хто був убогий, не давав, а хто міг, давав із щирої душі. А тут здирав захланний старець, що трясся над гробом, і здирав останню прикрасу з-під домовини, щоби дві години скорше дістати її на власність.