Його лице викривилося. Почав хлипати, мов дійсна дитина. Сльози так і зсувалися пильно по його обличчю.
На таке вигодував він своїх двох синів. Таке була в нього сього року різдво…
А той, другий, сидів замкнений межи мурами і з дня на день чимраз більше сох, білів… А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пшеницю і колядували. Він був такий веселий і жартівливий! А відтак притаскалися оба сюди й ночували тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.
Сього року ніхто з ним не говорить…
Темінь зростала, а огонь в печі, що став притухати, освічував уже слабо предмети в хаті. Полумінь мигалася нечутно, переміняла жаріючу барву в легко-синю, а тишина й самітність довкола нього розширялися чимраз більше й більше, неначе сповивали його у свої невидимі обійми.
«Торік о тій порі виходив до товарини глядіти, що вона робить, — промайнуло йому крізь ум, в ненастанній думці про сина, — а сього року стоїть стайня пусткою…»
«Ремигають…» — сказав, як вернув зі стайні.
Відтак ще щось сказав і сам засміявся. Веселий був.
Звук його голосу і сміху стояв йому напрочуд живо в пам'яті… Застогнав із жалю, у гризучій самітності. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хаті тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землі.
А там, на «горі», сиділа його стара жінка сама й плакала. Була як помішана.
Він плакав в одну сторону, а вона в другу.
А як він родився, то тішилися, що будуть мати кому свою працю полишити. На їх місці мав він станути — оба мали станути — статися такими, як вони, обробляти землю, як вони, а тим часом…
У деяких хвилях бувають сльози криваві…
Надворі неустанно лютувала завірюха… Ні одна звіздочка не заблимала на небосклоні, а хмари снігу шаліли, мов фурії, по далеких, снігом привалених полях. Недобра, нечувана ніч спустилася оце на землю.
Вітер розірвав двері від стайні і скажено гримав ними від хвилі до хвилі.
Лісок за бурдеем і ліси, що тяглися далі, «сусідній» і інші, визирали темно й задеревіло із білої заметільниці і ледве відрисовувалися своїми темними, неповоротними зарисами із снігової фурії…
Івоніка сидів, заривши пальці у волосся. Плакав і думав.
«Один у землі, а другий у криміналі… Ось чого він діждався на п'ятдесяти роках життя!» — переходило жалем крізь його розболілу душу. Відтак мимоволі вслухувався в завірюху.
«Тяжка ніч!» — промайнуло йому раз крізь думку. Завтра будуть поля цілковито завіяні, і він буде примушений по коліна брести снігом, щоб добитися до Марії. Все мусив своїм тілом дорогу пробивати.
Цілі снопи снігу жбухались у два малі віконця, шаліючи в дикій гульбі довкола бурдея, неначе уганялися за кимсь. Голосно й лячно гримав вітер дверима коло стайні і не думав умовкати.
Нараз підвів Івоніка, бистро надслухаючи, голову. Чи не свистав оце хтось протяжне, допитливо крізь нічну завірюху? Йому причувся виразно свист. Надслухував ще уважніше, повздержуючи віддих, і нараз почало йому битися серце. Поволі й сильно билося… Ось так свистав Михайло, коли вертав такою дикою нічною завірюхою з села до бурдея, зблудивши в скаженій заметільниці… Відтак відповідав він йому свистом або покликом, по чім справлявся по нім додому…
Надслухував хвильку із здичілим поглядом. Не повториться свист?
Повторився.
Довгий голосний свист аж улискувався. Миттю облягло його гарячістю по тілі. З блискучим, майже блудним зором зірвався із землі і кинувся надвір.
Вітер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витріщившися хвилю в найстрашнішім напруженні в нічну завірюху, крикнув відтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню піль:
— Ми-хай-ле, твій тато тут!
Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по місці і, тяжко стогнучи, помчався далі у нічну темряву…
З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись.