— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.
— Таже мій! Не пізнаєте?
— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвилина неначе задуми, а потім:
— Мій голос старий!
— Ви жандарм?
— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
— Вона пуста, як спорохнявіле дерево, — відповіла, — а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
— А Івоніка де?
— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
— Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… — почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.
— То… увійдіть у хату…
— Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!..
Хвиля ожидання зсередини.
— Жандар… — прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. — Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!
— То ви жандарм? — спитала знов.
— Ні, Марійко! Я не жандарм! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
— Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
— Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
— Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…
— Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом.
— Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!
— Михайле! — крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.
— Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…
— Хто се був, хто се був? — скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…
— Нехай вже вам господь бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!
— Сава! — крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.
— Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати… — почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…
Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.
Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.
Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучкий вітер бив її острими зимними колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.
— Бадіко! — зойкнула.
Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.
— Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! — кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала і знов кликала…
Ніхто не обзивався.
Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло і вона вернулася назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.
Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайликом з рушницею, — убійник його…