Господи Ісусе Христе!
Що їй було? Чи в неї розуму не стало? Відібрало їй розум? І метало нею то в одну, то в другу сторону. То до Сави, то до Михайла. Миналася з жалю та розпуки за ним. Вона любила свої діти, хто закине їй на світі, що вона їх не любила?
«Будемо годувати діти Савині та Рахірині… а Михайликові уступилися нам навіки з дороги!..» — шепотіло щось із дна її душі до мозку.
«Савині та Рахірині!.. Рахірині, Маріє!»
«Савині!» — відповідало щось само із себе.
Сава вбив його, Сава!
Ніколи не буде годувати!
Скорше вже їй руки відніме…
Ех!..
Щось боролося тяжко, нечутно між собою, а вона терпіла під тим пекельні муки.
«За два-три роки було б уже тупцяло коло вас, було б уже бігало за бабунею!» — обізвався голос білоголової старухи в її душі.
Аякже! І вона робила їй той закид, що ось тепер її чоловік, ота беззуба баба, що все знала.
Вона гризлася та їлася неустанно… бо чим було сироті двоє дітей вигодувати? «Ая, Маріє! Зле зробили! Були б собі Михайлика малого вигодували… бо таки казали, що й «Михайликом» його охрестили…»
Бліда, як стіна, жінка гляділа з широко створеними очима вперед себе в якійсь предивній, загадочній задумі, а відтак зірвалася із свого місця на рівні ноги.
З лихорадним поспіхом закинула на себе сердак і вибігла живо надвір. Та тут же остановилася на хвилю. «Де її шукати? Куди вона, нещасна, пігнала?»
— Анно! — зойкнули її викривлені уста з неописаним жалем, немов благаючи. — Анно, прийди назад!
Повно сліз найшло їй раптом в очі, і вона мов крізь серпанок гляділа вперед себе.
Перед нею лише поля зеленілися.
По маєвім дощі зеленіли й пишалися, дерева розвинулися, поприбиравшися в ясну розкішну зелень, і позаквітчалися в білі, рожеві китиці цвітів.
Вогкий запах маєвого цвіту розходився у воздусі й голубив на силу до себе.
Земля розкошувала…
Хутко по тім відвезли Анну до шпиталю. Село зобов'язалося понести кошти за неї, і з сим, здавалося, настав уже супокій у голосних подіях села, вернулася рівновага в розколибані уми й серця.
Все добігало ніби закінчення… і праця, та сіра, невсипуща, одностайна праця, — вона наложила на все свою печать і замкнула кожному уста. З дня на день вимагала свого часу і їй призначені сили, неустанно утримувала руки в руху, перетягалася з одної пори року в другу, зростала, опадала і знов піднімалася, і так затирала незамітно всі події, а з тим минувшість і спомини про неї. Се лише так виглядало зверху. Але що в дійсності було, всередині? Там не завсіди пливли одностайні, однакові струї…
Глава XXX
Шостий рік минає з того часу.
На далеких полях грало на відміну різними барвами, і грало життям і мертвотою.
Правильно наверталися восени смутні маси мряк, уступали покірно незчислимим звіздкам снігу, а відтак розкішній зелені весняній.
Тихо, нечутне ткає природа свої події по черзі і не зміняється у своїх установах.
На полях все ще видніється бурдей.
Стоїть, як стояв, і лиш що незамітно в землю западається.
Його дрібні віконця блимали проти сонця, мов очі, що старіються, а у сльотних днях плакали великими тихими сльозами.
В ньому вешталося лише двоє старих людей — Марійка й Івоніка. Вона зісохла, мов скіпка, а він передчасно постарівся. Чи жаль, чи тяжка праця їх так позбавила із сил? Здається — одне й друге. З ніким не зносилися і жили лише, як здавалося, для своєї землі і для своєї худоби, а праці не покидалися. Святочні дні здавалися їм задовгі, а робітні закороткі.
— Для кого їм ще так гарувати? — дивувалися люди. — Для Сави того доста, що мають, а їм, старим, чого треба? Печі теплої та трохи теплої страви.
Але вони були іншої думки.
На полях справді не втихала праця, їхня праця йшла на служби божі за душу покійного сина. Два рази в рік відбувалися величаві посмертні обіди. Один восени, а навесні, як бідним людям найтяжче виживитися, — другий. Столи їх угиналися; багаті й бідні, здалека й зблизька, кріпилися на їх хлібі. Так постановили вони собі весь труд свій посвятити на ту ціль, і та ціль була одинокою силою, що удержувала їх при житті і тримала їх сили в рівновазі.
На Михайловій землі зростав той хліб, для Михайла були тії загони призначені, нехай же і йде все, що його, за його душу… А колись, як їх уже не стане, нехай божа воля діється…
На тих обідах не бували ніколи; ними заряджували все Домніка з Ілією, а як і були, то лише дуже коротко. Вона сиділа й гляділа мовчки, як люди їли й пили, а відтак зривалася, мов несамовита, закладала на себе сердак аж на голову і бігла крізь поля в бурдей. Там зачинялася в стайні, доки Івоніка не вернеться і не розповість, що вже по всьому. А він, заховуючись так само безмовно, від часу до часу заломлював мовчки руки, ударяв із жалю в долоні, а потім десь подівався, віддаючи шепотом Домніці погляд на все, аби ніхто впорожні й голоден не відійшов.