— Ще й ослабнеш з того! — сказав він із здержуваним усміхом, і вона усміхнулася.
— Потолочимо колосся! — сказала вже цілком лагідно й щасливо, погладжуючи рукою тяжке золотисте колосся, між якими тепер темнів високий блават[59]. — А се ж гріх, воно таке гарне!
— Так іди ти вперед мене! — промовив він. — Нехай тебе добре затямлю! Коли піду вже геть звідси, буду між чужими й сам чужий, як буду на варті стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обоє нашим полем — буду гадати — ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Відтак ти обернешся й усміхнешся до мене, а я поцілую тебе…
У тій хвилі вона подалась у ході з жахом о один ступінь назад. Заєць біг житом і перебіг блискавкою стежку близько її ніг. Вона розсміялася.
— Бодай же тебе! Як же я злякалася!
— Бо ти дівчина! — відповів він із легким глумом у голосі. — Я ловлю їх, як мухи!
Десь у гущавині жита обізвалася знову перепелиця.
Вона станула мимоволі і заслухалася.
— Перепелиця підпілітькає, — сказала майже побожно, — а сверщки галасують, мов наймити.
— Бо ніч ясна; вони люблять місячні ночі. Галасом своїм заповнюють тишину, мов цітками! — відповів півголосом.
Обоє звернулися назад до місяця і дивилися хвилину в освітлену, виразну і лагідну далечінь і назад — на ту стежку, якою йшли.
Перед ними простиралися лани, пишні й багаті, місцями знижуючися, а місцями здіймаючися у лагідні згір'я. Вони мов збивалися коло лісових оаз, що темним тлом стояли позад ланів.
— Усе спить! — сказала вона шепотом, неначе боялася голоснішим гомоном збудити що-небудь у природі. І справді. Здавалось, що все вокруги спало. Високе, буйне збіжжя, білі, сріблисті ниви гречки, а далі струнка понура кукурудза. Легка імла, що тут і там знімалася прозорими серпанками над поодинокими місцями піль, здавалося, оберігала дрімучу ростину в тихім сні.
Малий лісок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у теміні, а над усім здіймалось ясне, величаво-високе небо з своїм блискотом зірок і м'яким срібним світлом місяця, що безгомінно пронизало темінь літньої ночі і творило з неї пречудовий, тихий, своєрідний світ.
Обоє мовчали.
Вони все ще стояли, звернені назад проти місяця і проти тої сторони, з якої вона вертала.
Вона дивилася довгу хвилю в далечінь, неначе забула про себе, так витріщилася туди. Нараз заблис переполох, її очі розплющилися широко.
— Михайле! — обізвалася раптом і боязко. — Дивися, видиш?
— Що таке? — спитав.
— Іди очима назад тою стежкою, якою я прийшла.
— Ну, і що ж?
— Дивися, видиш ти тепер ваш бурдей, як він он там унизу лежить, обведений округи густою деревиною, так, як стара бабка, скулена на землі? Видиш його? А дерева, що густо виросли за ним, як лісок, видиш ти? Воно так ясно, все видко докладно, цілком докладно. Дивись на малу стайню коло бурдея, на плоті висить довге пасмо білого полотна.
— Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?
— А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?
— Чому б не видів? — спитав на те зчудовано на її дивні допити. — Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.
— Так, веселий, як хлопець! — повторила майже механічно. — Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусідній» ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеем і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се «сусідній» ліс! — додала, чудно зворушена, майже нетерпливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.
— Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такі темні… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…
Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко створені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію[60], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами там, у далечині, коло згаданого лісу.
— Все… воно мені… так… коли… я там… — говорила розірвано й боязко. — Коли дивлюсь… туди… А… нині… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звідти іде щось! — скричала нараз несамовито в дикім переляку. — На тебе й на мене!..