Докія постановила сих м'ясниць невідмінно доньку заміж віддати. Думку з Михайлом мусила закинути; перевести її в життя було, очевидно, зовсім неможливо, але зате уложила собі інший план. Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своїх родичів одніський син, як Парасинка в неї і її чоловіка — одинока донька. Він був увільнений від війська і міг кожного часу женитися. Правда, він не був такий гарний хлопець, як Михайло, його і не дуже долюблювали. Він був низького росту і обертався все цілим тілом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цілості робив він погане враження; та що се мало до речі? Чоловік до всього звикає. Правду сказавши, чи любила вона Василя, коли йшла з ним до шлюбу? Саме тоді шаліла за одним пишним та, мов паничем, гарним удовиним сином, що став пізніше й двірником[10]. Але воно все-таки не було зле, що вона віддалася за Василя. Він був пияк, був вправді марнотратець, він записався Мендлеві на Гоппляцу з душею й тілом, узлостившись, підносив кілька разів і руку на неї, але коли сватав її, мав гроші і поле і не крав чуже добро, як удовин син, ставши двірником, та не сидів по криміналах, як той!
Парасинка звикне до Тодорики. Він працьовитий і дбайливий, хоч на день ледве десять слів промовить, зате загляне десять разів до худоби, десять разів побіжить у поле, а ані разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. Зразу буде мешкати з його старими, аби навчитися їх ладу, навчитися їх слухати і придивитися старій матері, як вона сина доглядає, а потім заживе з чоловіком сама окремо. Вона буде плакати за мамкою, доньця її маленька та мила, і мати сама буде день і ніч сльози за донечкою втирати і з туги чорніти, але вона хоче лише добра доньки і щастя, хоче бачити її «своєю ґаздинею» і за чоловіком, як її дні вийдуть і смерть заморозить її тіло…
— Парасинко, доньцю! — сказала вона одної днини, глибоко зітхаючи і чорні брови підводячи журливо вгору, коли обі сиділи на призьбі й лупили кукурудзу. — Парасинко, душко, як бог дасть, то зав'ємо твою головку рушником сеї вже зими!
Парасинка витріщилася лякливо хвилину на матір, а після склонила голову вдолину, а по її дитинячім лиці перебігла темна полумінь. Вона мовчала.
— Ти чуєш, Парасинко? Я таки не жартую: ти віддашся!
Парасинка відвернулася від матері, не підводячи голови, і сказала:
— Я не хочу віддаватися, мамо!
— Ти дурна, душко! Ти ж не знаєш, чому тебе твоя мамка віддати хоче. Ти ж не видиш, що я все більше та більше ослабаю, а тато — боже, прости йому гріхи! — пересиджує у Мендля, як у рідного тата свого, задовжуе тайком, як я оноді довідалася, поля, тратить гроші, — і що з тебе буде, як я замкну очі?…
Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися їй раптом в очі, і відворкнула здавленим голосом:
— Я не хочу віддаватися, мамо!
Докія усміхнулася гірким перелетним усміхом, помовчала хвилю, а потім уговорювала доньку далі:
— Ти віддашся, Парасинко; ти знаєш, що лише ти утримуєш мене при житті, що лише ти моя потіха! Ти знаєш, що я від рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотіла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, і для того хочу віддати тебе. Сих м'ясниць засватає тебе Тодорика, я полагодилася вже із старими. Вони дуже раді, що ти будеш їх невісткою. Тодорикові родичі мають багато землі, і він стане колись багатим господарем!
— Тодорика, мамо?… Але я не хочу Тодорики!
— То кого хочеш?
— Або я знаю?
— То чому ж не хочеш Тодорики?
— В нього такий широкий рот, що може собі сам щось до вуха сказати, а очі в нього лежать так близько… що далі зчіпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Оноді він заздрів мене коло товару на полі, підійшов до мене і, станувши стовпом передо мною, взявся попід боки й питав:
«Умієш борщ варити, Параско?»
«Я лиш каву варю!»-сказала я, не глянувши на нього.
«Ади, ади! — каже. — А вмієш ти мамалиґу замішати? В тебе руки, як патики, такі тонкі та худі!»
«Коли замішаю її зле, ти її їсти не будеш!»
«Ай! А хто ж її буде їсти, ти моя панно?»
«Той, для кого я зварю мамалиґу!»
«Розумно кажеш! — промовив, а відтак спитав іще: — А вмієш вишити вже парубоцьку сорочку? Весільну, га?… А вмієш ти хату білити, лад у ній тримати, прати і ткати? А вмієш ти хлопців обіймати й цілувати?»