Михайло мовчав.
Се було перший раз і було так чудно, що батько заговорив про його дорогу дівчину перед ним. Та коби він усе знав, що там тепер скоїться, коби він усе знав! Але з тою відомістю пристала до нього нараз велика, бліда жура.
Що станеться з Анною? Вона піде додому, і там розпічнеться для неї пекло. Мама і брат будуть над нею збиткуватися, і їй нічого не лишиться, як наново поступити до якої служби або — перед чим його серце тремтіло — вийти за маминого сусіда.
Якби її пустили сюди з панею, як би то все для нього змінилося! При тій думці в його душі неначе роз'яснилося. Почув відразу, що життя тут не було б для нього таке тяжке, якби вона перебувала тут. Десь-колись побачив би її, розмовився б з нею, все, все було б інакше, але так він сидів ніби зі зв'язаними руками, і хіба довідався б, що там коїлося…
Опустив смутно голову, а по якійсь хвилині зложив і зв'язав назад у клуночок усе, що мама вислала, і що його зразу так утішило, й з чого ледве що покушав. Отже, нещастя таки не приходило само. Се казав тато недавно і сказав правду. Він був тут на літа прикований, а вона не зможе утриматися там супроти всякого лиха й гризоти, що її тепер грозить. Його будучність розривалася неначе перед його очима…
Він спер голову на руку і глядів, немов безтямки, вперед себе. А що не вмів лицемірити і причаюватися, так завважив Івоніка відразу його смуток.
Його серце стиснулося з жалю. Він згадав знов про втечу.
— Михайле, синку, чому ти не їси?
— Я вже ситий! — відповів він.
Настала хвилина, під час котрої погляд молодого затемнився.
Коли стрітився з поглядом батька, здавалося, що та сама сльоза появилася і в очах у батька…
— Михайле! — вирвалося нараз з невимовним горем із уст батька. — Скажи, чому тобі так тяжко?
— Мені так тяжко! — відповів сей. — Мені так тяжко… і я виджу, що я покинув хату в недобрій годині. Недурно перелетів мені чорний ворон дорогу. Тут має бути або моя смерть, або я не витримаю!
Настала тяжка хвиля мовчання. Чуття розігралися грізно й замкнули уста. Відтак почувся тихий, ніби ослаблений голос:
— Що ж я тобі поможу, синку? У мене хлопські руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?…
Син схилив голову вниз і почав тихо плакати. Старий був безрадний.
Нещастя панувало вже тут. Воно приступало чимраз ближче й ближче і тепер було вже тут. Воно панувало поважно й мовчки. Він почув його близькість, його перейняло холодом, і воно відібрало його голосові звук.
— Михайлику, що тобі? Що тобі зробити? — спитав дрижачим голосом.
— Витягніть мене з сього, або я піду геть, я хочу назад додому! — вирвалося вже дико й непогамовано з його грудей. — Назад, кажу вам!
Старому здавалося, неначе вдарив головою о камінь. Він витріщився на сина, і його уста скривилися.
— Я знаю, що ти хочеш додому, — сказав, — але як ти підеш? Без дозволу? Ей боже!
Хлопець мовчав, закусуючи дальший плач.
«Зачув своє нещастя тут і втікав би від нього додому!» — промовив у нім голос, і голосно додав:
— Я, що міг, Михайле, робив, знаєш! Та що з того? Де пішла моя праця? Що я можу дальше зробити? Все як із заліза, а моя рука не переломить сього. Хто витримує — витримує, а хто ні — іде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не задержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе — упрягають і інших. Буває кінець усьому — буде й тому кінець. Роби своє та здайся на божу волю, я тебе не можу рятувати!
Докінчив твердим, різким голосом, неначе урвав, і замовк, втупивши очі в землю.
— А я не витримаю! — обізвався молодий, майже хлипаючи. — Щохвилі чути — там один умер, тут побив кінь якогось на смерть… там якийсь стратився… І чому? — прошептав, витираючи долонею сльози з очей.
— Бог знає чому! — відповів Івоніка. — Про таке й недобре питати! Ані я, ані ти не змінимо сього! Все те старше від нас, і ми того не змінимо, як само воно не зміниться!
— Ми нічого іншого, як собаки! — видобулось із найглибшим огірченням із уст хлопця. — Я чув се вже тут!
— С-т! — успокоював батько хлопця.
— Я се вже чув тут! — повторив хлопець рішуче. — Від делікатних панів, тату, і так зчаста, що уха мої тим уже переповнені. Але я не пес, — боронився він відважно, підводячи обурено голову догори, — чи як, тату, пес я? Тому, що мужик?…