Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимаршируе зараз на егзецирку[84] за місто, та хто там ще не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.
Один вояк приступив до Івоніки й сказав:
- Ідіть додому, бадіко! — і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: — Не гайся!
Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.
— Ви вже йдете, тату, вже йдете? — сказав хлопець жалісно. — Коли прийдете знов? Приходьте, інакше я страчуся!
Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер[85] і торністру[86], чи прощатися з батьком.
— Зараз будуть нами гнати, як псами, — кликнув, — але най-но, най!
Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ. Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:
— Я піду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарні. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися. — Відтак додав: — Я буду щонеділі в тебе! Аби як, то я прийду! Хіба що заслабну, то не буду! В неділю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду більше з тобою говорити! І я мушу йти! Там жде все на мене!
— Бувайте здорові, тату! — зігнувся і поцілував покірно чорну, грубу руку.
Відтак старий вийшов скорою ходою скромно з кімнати.
Саме супроти касарні розпростерся великий старий міський парк. Коло його входової брами станув Івоніка й дожидав сина.
Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як від смерті. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки сковані, й він мав на те все мовчки глядіти. Отак само, як тепер полишив він його, він міг або стратитися, або все покинути та піти світами.
«Не має серця до жовнірів!» — сказав до себе, а відтак згадав про те, що обіцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби він його видів. Він був дитина. Сава не був такий — казало щось у нім. Сава був би пішов і служив, і був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, і дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, і він не боявся б їх. Сава — залізний. З тіла тонкий, марний, а проте залізний.
Він знов зітхнув, а проте лице його оставало все однакове, майже байдуже. Так чогось усе посумніло! І ніяк було того всього обминути або переіначити. Стануло, мов гора, і хіба головою було о нього товчи… Думаючи про сина, дивився, мов у забутті, на великий похмурий будинок.
Нічого — крім строгості.
Високі пусті вікна витріщилися з муру, як зголоднілі очі; а за їх ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистіло холодне залізо. За якусь хвилину вдарило щось о його слух, мов градом. Він прокинувся.
Вояки виходили з високої касарняної брами. Величезна сиво-синя змія викотилася безчисленними ногами із касарні на дорогу… Як була вже зовсім надворі, зовсім до останньої ноги, він закинув свій старий міх на плечі, справив шапку на голові й пустився вслід, мов дрібний хрущ незамітно за колосом.
Там у другім ряді компанії ступав його син. Він силувався не спускати хлопця з ока, але се не вдавалося йому довго. Остаточно мусив лише приглядатися останнім воякам. Але се було все одно. Його син був у оцій компанії, і всі, що тут ішли, були бідні, як він. Він ступав гостро, в такт ураз із ними, і здавалося, що перемінявся в тверде, сильне залізо.
Зимний вітер дув йому в лице. Він ледве що запримітив се. Змія війська неначе загіпнотизувала його. Ішов насліпо за нею.
Годину за містом станула.
Компанії поуставлялися рядами, а він, задержуючи в оці компанію, в якій був його син, відійшов, зігнувшися із своїм мішком униз, відповідний кусень вбік, усів на землю і приглядався муштрам і егзецирці, що якраз почалася.
Бистрим своїм оком захопив сина і не віддалявся вже від нього. Цілі дві години слідив гостро за рухами компанії і хлопця, не рушаючись із місця, неначе примерз до землі, а коли військо уставилося, врешті, по вправах до відходу, піднявся й він із землі.
Час було і йому додому. Розпрощавшися очима із сином, постоявши якусь хвилю у нерішучій задумі, звернувся, врешті, на широкий гостинець і пішов. За якийсь час здрібнів на нім здалека, мов чорна точка, і згубився. Спішив уже полями додому.
Зимний вітер палив його в лице. Був саме гострий грудень, і прониклива студінь в'ялила все довкола. Та він на ніщо не зважав. Чорна жура йшла крок у крок за ним і зайняла його цілковито. Думка, що його син міг утекти з війська, висисала всю рівновагу й весь супокій його душі. Се ж могло наступити нині, завтра, позавтра, при першій карі, яку міг дістати, він же був ще не ознайомлений зі всіми муштрами, — і відтак пропав його син. Тоді все скінчиться, і буде по його хлопцеві.