— А чого ж ти хочеш? — спитала. — Мені здається, ти вже була раз у мене!..
— Так, уже кілька разів! — відповіла дівчина тихо й несміливо задля погляду ворожки. — Сьогодні знов приходжу!
— З чимось іншим?
— Так!
— Маєш уже все за собою? Домніка опустила погляд униз.
— Так! — відповіла; але в її очах затліло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речі, про яку дівчина ніколи в житті не хотіла згадувати, та яку хотіла направити молитвами, постами та щирим каянням перед богом, а яка кого іншого не мала обходити.
— Що ж хочеш знати сьогодні? — спитала гостро ворожка, звертаючи до неї свій чисто наполеонський профіль.
Дівчина розповіла свою пригоду з давнім нареченим, і як той наставав на те, аби вона розсталася з Ілією. Се не тяжко зробити, але чи воно на тім добре вийде? Нехай їй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє розділена.
— А любиш давнього нареченого? — блискавкою спитала ворожка, перемішуючи карти.
— Таже ніби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рік на нього ждала?… В селі називають мене вже «старою дівкою» і ні один із молодих хлопців не «тикає» вже більше на мене. Я вже для них застара, і мені стидно!
На те відповіла ворожка, неначеб не знала нічого про минуле життя дівчини і про саме лише що пережиту аферу з нареченим:
— Будемо видіти, що скажуть карти! А відтак, коли розложила карти в кружало, примружила по привичці очі і заговорила:
— Іди додому й не журися нічим. Одна жінка тобі дуже прихильна і один старший чоловік, що тепер далеко звідси. Він кавалір і думає тебе посватати. Але він тебе не візьме. Тобі паде інший, з яким ти зв'язана. Тобі паде хата, багато тяжкої праці. Дітей не будеш мати ніколи. Ти будеш мати щастя з добром і в інших речах. Тобі паде, як мужчині, гандедь, але з худобою не будеш ніколи мати щастя. Один чорний хлопець дуже зажурений через тебе, але йому паде білява і далеко звідси. Тобі паде дорога. Будеш мати малу шкоду. Ти обережна в бесіді і притомна; се дар божий, і він поможе тобі до багатства. Се твоє щастя. Іди!
Домніка дивилася хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, відтак розв'язала з одного вузлика своєї хусточки дрібку грошенят і, поклавши їх на постіль та поцілувавши ворожку з шаною в руку, поспішила назад до свойого подорожнього товариства.
Їй неначе тягар спав із грудей.
Тепер вона неначе за ніщо не відповідала. Так мало бути, як буде. Не хотіла нічим журитися; хотіла лише дістати чоловіка. Мала вже тридцять років. Їй стало нараз зовсім байдужно, чи той чоловік звався б Ілія, чи Дмитро. Дмитро знав про її давній нещасний гріх, а Ілія був дурний.
З обома буде гірко. «Нехай буде, як бог схоче! — так казали карти. — Не журіться нічим!»
Ворожка вгадала все, все; вона й тоді все вгадала і, як ялося чесній і побожній жінці, навчала розуму і ганила…
Жінка, про яку говорили карти, що вона їй прихильна, се була, мабуть, писарка, а про чоловіка, що думав її сватати, було їй байдуже, хто се був, він же й так не мав її брати.
Два дні по тім ходив Ілія до панотця, аби не оголошував третьої заповіді, а в день по тім пішов просити, аби таки оголосив. Вісім днів пізніше відбулося їх весілля.
В селі висміяли люди Ілію, що він, мов худобу, відступив дівчину іншому, а Марійка напоминала Домніку не випускати «дурня» з полем із руки, бо вона все-таки не могла напевно знати, чи Дмитро ожениться з нею. Бо, як толкувала вона їй ту річ, — Дмитро тепер жовнір, а жовнір може дівчині все обіцяти, але коли він знов по-своєму перебереться і запустить волосся, тоді він уже інший і може на все сказати:
«Я був тоді жовніром, було мені не вірити».
Домніка признала далекосяглість тих слів і звернулася наново до Ілії, котрий рвав собі волосся, що випустив «таку робітницю» з рук. І так узяло все мирний і щасливий кінець.
Не довго по їх вінчанню вернув старий Петро із своєї вандрівки. Він приніс гроші й показався в прегарній одежі, на яку покладав завсіди велику вагу. Як почув, що Домніка віддалась за Ілію, сплюнув і кликнув: «За дурного Ілію?»
— За дурного Ілію! — дістав поважно у відповідь.
— Ото! — аж заспівав та й покивав головою. Відтак устав, буркнув півголосом, що «дурному щастя само в руки лізе», вхопив свою високу кучеряву шапку і попрямував прямо до корчми. Там просидів чотири дні. Пив, доки не пропив останнього гроша, доки майже не запух, відтак вернув назад до своєї сестри Докії і взявся наново до праці. Але все, коли бував підохочений, жалкував: