Вона гляділа вперед себе хвилю живо, задумана, з випуленими очима. Побачила себе в уяві ґаздинею, з красним, як сніг білим рушником на голові, в довгім вишитім кожусі, як ішла за ним у неділю до церкви. Всі чоловіки й жінки оглядалися за ними, а дівчата аж миналися зі злості. Вона була ґаздинею на Івонікових грунтах! Вона, Рахіра!
Се була її мрія, що вічно леліялась у її серці. Се було те велике щастя, за яким горіла її лакома душа й без якого не могла собі уявити життя. Прилягла до нього цілою своєю ненаситною, гарячою вдачею, З цілим голодом молодої дикої натури, що, зіллявшись ще і з іншим життям в одно, ніяк не могла розстатися хоч би й у думці від неї і всіх об'яв і вимог, які її за собою потягали.
В погоні за удержанням того її грубого, уявою вимріяного щастя деморалізувалася несвідомо чимраз більше, не жахаючися ніяких, хоч би найпідліших, учинків для заспокоєння своїх бажань.
Так, як вона собі уявляла, як думала та як хотіла, — мусило статися. Інакше й не могло воно бути. Він хотів її, вона хотіла його, він мав дістати землю від родичів, а все інше майже не існувало для неї.
— Ти! — вирвалося нараз нетерпливо із її уст. — Чого ти ніби ждеш? Поки Михайло з війська верне?…
— Та й я маю ще до війська іти! — відповів похмуро. — Раз не взяли, але другий раз можуть узяти!
— І тебе? Таже вже Михайла відібрали?
— Та так, але я мушу за себе служити! — сказав знов хмарно. Вона помовчала хвилину, а відтак спитала:
— А якби ти ще одного брата мав, мусив би й той іти?
— Авжеж!
— А ти б конче мусив?
— Гадаєш, ні? Тоді тим більше!
— Чому тим більше?
— Бо при родичах усе б один лишився! Розумієш?
— Звідки ти се знаєш, хто тобі те казав? — спитала.
— Се я знаю! Та й від тата знаю! Те всі знають! Вона замовкла й попала, як передше, у живу задуму. По якійсь хвильці спитала:
— А як воно буває, як дома є лише один син?
— Тоді він може бути увільнений, тоді можна сказати: «Старі слабі, і він мусить лишитися дома, щоби старих доглядати та й господарством правити».
Вона не питала вже більше. І він замовк, скрутив собі папіросу, а вона почала гризти нігті. По якійсь хвилині обізвалася:
— Як Михайло прийде, то ти будеш мусити йти. А заким ти вернеш, то він ожениться, і старий дасть йому найліпшу землю. — Вона говорила се голосом, що чимраз більше знижався та упадав… Ніби бачила, як нараз її щастя розбивається, як гинуть усі надії.
— Та я не мушу йти до війська, — сказав.
— Але ж ти сам казав, що мусиш іти…
— Я відріжу собі один палець… або ні — то ти мені даси щось від твоєї тітки з М. — яке зілля, якийсь трунок, щоби мене на той час звалило… Я стану марний, і мене не відберуть. Я не боюся жовнірства, — додав з притиском, — але я не хочу служити. Я там буду волочитися зо два-три роки з гвером, а за той час утрачу найліпшу землю. Мені лише про землю ходить, лише про землю. Все інше мені байдуже. Нас є двоє на ту землю: маємо однакову й добру і слабу дістати.
— В тебе таке саме право, як у нього! — потвердила вона лакомо.
— Таке саме, а може, ще й більше!
Замовкли обоє. Так сиділи якийсь час. Згодом запіяв когут. Було по півночі. Він прокинувся зі своїх гадок, хотів піднятися з місця, але вона вхопила його за руку й затримала.
— Лишися вже тут оцю ніч, — промовила півголосом. — Дома не будеш ліпше спати, як тут.
Він усів на місце, не сказавши ні слова, і обняв й рукою за шию. Вона прошептала йому кілька пестливих слів до вуха і притулилася до нього, мов ласиця, одначе він не всидів довго. Нараз устав, неначе на якийсь внутрішній приказ, неначе його гнало звідсіля щось геть, і, відсунувши її руки від себе, піднявся живо з місця. Його очі почали за чимось то сюди, то туди блукати, а відтак спинилися на пляшці з горівкою. Станув.
— Є ще тут що? — спитав.
А відтак, відкривши ще трохи трунку, приложив пляшку до уст і випив усе до останньої краплі…
— А тепер уже йду! — сказав.
Вона встала за ним, простягнувшися коло нього безшелесне, мов кітка, і випровадила його аж до перелазу. Опісля подали собі руки.
— Не забудь за Анну! — пригадала вона ще востаннє.
— Не бійся! — відповів усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності…
«Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!»-думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.
«Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер — ади! — як кертиці[102], як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!»