— А видиш? — зойкнула вона і розплакалася гірким, розпучливим плачем. Івоніка квапився. Мусили йти до сусіднього села піхотою і тільки звідти мали сідати на залізницю.
Відтак вийшли всі троє з бурдея.
Ніжний, ледве замітний дощ росив униз, і маси мряки звисали над землею. Далеко вокруги тягнулися стерні, і великі громади кавок [69]кружляли у воздусі, випочиваючи від часу до часу на гіллі дерев малого ліска, приналежного до бурдея, або і на самім бурдею.
Михайло оглянувся ще раз. Його око огорнуло ще раз цілу просторінь, що розкинулася перед його зором, і прощався несвідомо з нею. Так часто обробляв її плугом, знав так докладно, де була плодовита й товста, а де вогка й болотиста. Там пишалася рік-річно перед ним у покірній гордості пшениця, а там ріс овес, а тут, недалеко бурдея, простяглеся майже щороку біле море цвітів гречки, а тут, направо, зеленіла конюшина, а там, далі, шелестіла тайком кукурудза, і все так тягнулося всюди на відміну, і лише що сей кусень поля належав сьому, а той тому.
— Бувайте здорові, мамцю, бувайте здорові! — звернувся ще раз до матері. Він зняв капелюх із голови і поцілував її востаннє в руку.
Пішов.
Мряка уклалася між них.
Мати стояла ще довго коло бурдея і дивилася за чимсь. Не рухалася. Одягнена майже вся біло, здавалося, перемінялася в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою.
— В сирітство ідеш. — шептали її уста, — в сирітство. а нас лишаєш старими сиротами.
Повторяла се майже несвідомо, її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її.
Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.
Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.
Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього.
Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга. був би ревнув уголос.
Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний.
Івоніка оглянувся.
— Мама все ще стоїть там? — спитав коротко, здавленим голосом.
— Мама?. — відповів здивовано. — Ні, пішла вже!.
— Бо ти оглядаєшся. Хлопець змішався.
— Я подивився лише! — сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.
Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.
Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі. Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь — худобу, а Докія годувала дріб.
— Уже в дорозі? — кликнув до них Петро.
— Щасливої дороги й щасливо вертайте! Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.
— Вже! — відповів Михайло.
— І що ж робити? — сказав Івоніка.
— Не журися, мой! — кликнув веселим голосом старий Петро. — Там щось побачиш і навчишся дене що! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий. гей, гей!
Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.
— Що, синку, — спитала його Докія ласкаво, — ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
— А що мамка робить? — спитала зажурено.
— Ай, мама. — відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
— Так, так! — вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. — Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем [70]в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
«Лиши револьвер, — каже йому Николайко, — бо він набитий!»
«Та що, що набитий?» — каже той.
«Що? Дурню! Може вистрілити!»
«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
— Господи! Господи! — зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
— На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
— Та й на місці застрілив його? — крикнув Петро.
— Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.
— А відтак?
— Відтак?. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака [71], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак. А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.
— Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! — майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
— Мала.
— А тато, сарака?. — закинув Петро.
— Тато?. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться [72]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?
— Йому вже все одно було. — сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
— А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці.
— Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! — обізвалася знов турботно Докія. — Се лиш бог знає!
— Се лиш бог знає! — повторили інші всуміш. — Се лиш бог знає!
Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.
Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.
— Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! — остерігала поважно Докія.
— Він обережний! — обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. — Він дуже обережний.
— Я того не боюся! — відповів Михайло, насилу усміхаючися. — Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.
— Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро. — Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!
— А то, може, не добре? — відповів, усміхаючися, хлопець. — Мені не треба ні пороху, ні шроту! [73]Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.
— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.
— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка. — Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.