- Бог би з вас говорив...
- Тепер ми ваші, а ви наші.
- О, то ще хто знає, як буде.
- Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від мадьярів, від німців та від москалів та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
- Та пара коний та віз ще на початку війни австрияки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
- Що ще?
- Ще мадьяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
- І ще що?
- Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
- Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
- Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова з-під хати; де я все то годен збагнути?
- Отже, видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, буде дві тисячі шістсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
- Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
- То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
- Що буду дарувати більшим панам від мене?
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки, і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Та як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої крішки, то мужики загомоніли :
- О, паршивий, нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток ему в себе приховав, і дивіть, кілько грошей набере.
- Яв Карпатах їв два місяці сиру бараболю, стратив коні і віз, ледви добивси додому і півроку відлежів, та аби я нічого не мав...
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, аби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
- Бачу, люди, що ваше село розумне, і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні як раки. Радний Корч уже знав, що комісарові треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей про ці потреби комісара повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісара назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився і любо гуторив аж до півночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісара, а особливо забагато румунки.
Опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечерю. На зорях висадили комісара на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, вернули веселі додому.
У Кальмана лишився лише Свіц. До сходу сонця гукав п'яний:
- Най тих москалів шлях трафить, що мене не обрабували!
А Миколай добрими кіньми як переїздив через хащу, то на нього і комісара напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця : Миколай - рукавом, а комісар - хустинкою.
- А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? Чорта в зуби!
І так було.
MORITURI [5]
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
- Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
- Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.
- Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
- Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? - каже Тимко.
- О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий...
- Ти питлюєш язиком, як у млині...
- Тьфу на тебе, старий.
- Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
- І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси...
- Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
- Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
- Котрий зуб?
- Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
- Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
- А я не годен вітримати.
- Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути.
- Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
- І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
- То не хотічи, а це інше.
- Васи, а пробуй горівки.
Сходили діти ціле село - та й нема.
- Нешті румунешті.
- А я зараз найду, але аж на кінці села.
- А кілько нас є?
Порахували.
- Літерку як купиш, та й буде.
Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
- Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.
- Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
- Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
- Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
- Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами... Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.
- Пиймо, бре, бо гони наші короткії Що будемо собі жалувати?
- Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
- Все перейшло на читальню, там тепер рєд .
- От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета.
- Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити.
- Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки... але де що на світі є!
- Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
- Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб'є, під любистком...
- Тогди був гелт, де ті часи?..
Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
- Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней...
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.