— Ваш план мені подобається, — сказав Шенк. — І я думаю, що дві з половиною тисячі карбованців я вам знайду. Але умова: із землі Санникова привезти колекцію гірських порід і гербарій, якщо можливо — також дрібних тварин і записи про флору, фауну й клімат. Ну звичайно, і про онкілонів, якщо такі знайдуться. Чи зможете ви з товаришами зробити це?
— Сподіваюся, що справимося. Ми всі, звичайно, не справдешні вчені, але підготовку маємо; один із нас трохи геолог, другий ботанік, а я цікавлюся більше тваринами й людиною.
— Чудово! Інструменти для наукових спостережень — барометр, термометри, компаси та інші — я добуду вам із академії. Ви розумієте, що дуже важливо буде визначити широту й довготу кількох пунктів цієї землі, якщо ви її знайдете, — посміхнувся Шенк, — і зробити хоча б приблизну зйомку її обрисів і шляху до неї.
— Звичайно. Зйомку я можу взяти на себе. Але визначення широт і довгот? Цього ми не навчені.
— Ну, це не так важко. Із цим вас познайомлять у Головній фізичній обсерваторії. Я дам вам записку до директора. На підготовку знадобиться два-три тижні. Чи маєте ви час? Коли ви маєте намір виїхати звідси?
— Зараз у нас кінець листопада. Необхідно виїхати через місяць, щоб бути в Козачому в кінці лютого, а в половині березня вирушити на острови.
— Зазвичай туди їздять у квітні.
— Цілковита правда, але нам треба потрапити раніше, щоб на початку квітня вже йти крізь море до Землі Санникова, поки лід ще міцний.
— А за один місяць ви встигнете, заготовити й закупити все необхідне?
— Так, я довідувався в майстернях. Нарти буде зроблено за два тижні, закупити решту я встигну за той самий термін і разом із тим можу відвідувати обсерваторію.
— Отже, справа влаштовується тут, але в Козачому у вас буде ще багато клопоту.
— Якщо справу вирішено, я негайно ж телеграфую в Олекминськ, поштою в Козаче, щоб товариші почали готуватися — купляли собак, одяг, собачий корм.
— Адже ж грошей у них на це немає?
— Їм повірять у борг до мого приїзду: нас у Козачому знають.
— А скільки вам треба зараз на завдатки при замовленні й купівлі?
— Карбованців п’ятсот поки що вистачить.
— Я дам вам цю суму зі своїх грошей, а за два-три тижні здобуду й інші інструменти.
Шенк написав чек у банк і рекомендацію директорові обсерваторії та, передаючи їх юнакові, сказав:
— Зайдіть до мене за два тижні, о цій самій порі, розповісте, як просувається підготовка.
— Дозвольте висловити вам своє захоплення таким швидким вирішеннями питання! — вигукнув юнак, щиро схвильований. — Ідучи до вас, я дуже сумнівався у здійсненності моєї мрії. А тут вийшло все так просто. Ви даєте велику суму зовсім незнайомій вам людині, вірячи їй на слово.
— Я ще не втратив віру в людей, незважаючи на своє сиве волосся, — добродушно відповів Шенк. — Я вже допомагав не раз у наукових експедиціях, і мою довіру дуже рідко зраджували. Крім того, я вмію оцінювати людей майже з першого погляду. Але ви дійсно нагадали мені, що я ще не знаю ані вашого імені, ані ваших товаришів, а для відкритого листа, який потрібен вам для адміністрації краю і який я вам дістану, це треба знати. Отже, ваше ім’я? Я записую.
— Матвій Іванович Горюнов, колишній студент Петербурзького університету, адміністративно висланий до Якутської області. Товариші мої — Семен Петрович Ордин і Павло Миколайович Костяков, теж колишні студенти, перший — університету, другий — технолог. Нас усіх було вислано на п’ять років за студентські заворушення в тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятому році.
— Чим же ви завинили, що вас вислали так далеко, ніби небезпечних злочинців?
— Ми були головами сходок і тому зараховані до коноводів. Нас хотіли віддати в солдати — пригадуєте, було таке розпорядження, — але ми відмовились підкоритися. За це нас і відправили до білих ведмедів.
— А чи скоро закінчується строк вашого заслання?
— Мій закінчився, тому мені й дозволили виїхати на батьківщину у Вологодську губернію під нагляд поліції; до столиці я приїхав, звичайно, без дозволу. Товариші звільняться за рік.
— Я бачу, що для вас доведеться ще виклопотати дозвіл губернатора на виїзд у Якутську область.
— Ну, в цьому вони, звичайно, не відмовлять!
У путь-дорогу
Через місяць Горюнов, одержавши гроші й документи, виїхав на схід, забравши з собою інструменти та інше спорядження, у тому числі троє чудових нарт та одну велику байдару, що розбиралася на частини, які за півгодини легко було з’єднати одну з одною цілком герметично. У ній могли вміститися чотири особи, троє нарт із вантажем і десять собак, що дозволяло членам експедиції здійснити переїзд через море за два заходи.
Від Іркутська вже відкрився санний шлях на конях через Качуг униз по Лені — довгий і нудний, по занесеному снігом нескінченному коридору замерзлої річки, поміж її високими, часто скелястими берегами, аж до Якутська, жалюгідної столиці суворого краю адміністративного заслання. Далі дорога пролягала через пониззя річки Алдана й дикими ущелинами похмурого Верхоянського хребта, потім пагорбами й рівнинами просторого басейну річки Яни до її гирла, де притулилося на краю світу занесене снігом аж до дахів село Козаче. Уже від Якутська дня майже не було, а за хребтом почалася полярна зимова ніч: тільки зірки, місяць і сполохи — північні сяйва — освітлювали шлях, якщо не було хуртовини.
Наприкінці лютого Горюнов із вантажем прибув до Козачого, де його товариші підготували все для експедиції — тридцять собак, запас в’яленої риби (юколи) для них, припас для людей, полярний одяг, лижі. Два досвідчені промисловці — якут Микита Горохов, брат зниклого безвісти супутника барона Толля, і казак Капітон Абрамович Нікіфоров, погодилися взяти участь в експедиції. Обидва не раз побували на Новосибірських островах, останнього разу з експедицією, що шукала сліди Толля й об’їздила всі береги. В існуванні землі Санникова обидва були переконані й стверджували, що бачили її ясними днями з висот Котельного острова. Ця таємнича земля вабила їх не менше, ніж наших трьох товаришів, і вони були раді, що на їх долю випало щастя першими відвідати її.
Село Козаче стоїть на пласкому пагорбі правого берега річки Яни, вище від початку її дельти, під 71° північної широти й коло північної межі лісу. Декілька хат казаків і купецьких будинків, кілька юрт якутів і невелика церква безладно розкидані на пагорбі й майже по самі дахи занесені снігом. Тільки димки, що в’ються з труб хатинок, та снопи іскор, які вилітають із юрт, де топляться чували (каміни), й обліплена снігом дзвіниця виказують взимку житло людини, немаловажне для всієї півночі Приянського краю, незважаючи на свої малі розміри. На північ, схід і захід простирається безкрая рівна тундра, взимку — біла рівнина, вкрита застругами, тобто пласкими твердими заметами, створеними й ущільненими лютими хуртовинами, що гуляють на просторі. На півдні чорніє смуга чахлого, рідкого лісу, а на обрії ясними днями видно округлені висоти хребта Кулар, які ніби відрізають янське гирло від решти світу.
За два тижні було завершено всі приготування. І в середині березня, коли день уже тривав годин одинадцять, експедиція рушила в путь. Мандрівників із їхніми трьома нартами супроводжували ще п’ять нарт із каюрами (вожаками), які везли запас корму для собак, провізії та всякого спорядження для людей, призначеного для складу на островах і для харчування всіх дорогою туди.
Дорога йшла на північний схід, по одному з рукавів янської дельти, повз кинуте поселення Устьянськ, залишене людьми через часті повені. Тепер це селище зникло безслідно. Через два дні, завдяки рівній дорозі, дійшли до гирла. Низинна рівнина непомітно переходила в поверхню моря, таку ж білу й рівну. Але поблизу й удалині над нею пласкими пагорбами постали острови, а праворуч — миси берега материка, що висувався далеко на північ. У цьому напрямку простували, перетинаючи бухти й намагаючись хоча б через день ночувати коло берега, щоб мати паливо з плавнику — дерев, принесених Яною з півдня й викинутих морем.
Так минули острів Ярок, мис Маніко із самотньою юртою, широку Селяхську затоку, мис Туруктак, Ваньчин мис, мис Даричан. Звідси до мису Чуркіна йшли вздовж берега, потім перетнули Абеляхську затоку й зупинилися в Гороховому стані, на південному боці довгого мису Святий Ніс, яким кінчається материк.