— Як же тоді тварини могли потрапляти в лід, якщо він набагато молодший?
— У тім-то й річ, що трупи їх лежать не в льоду, а в ґрунті тундри поміж льодовими масами. Це помітив і підкреслює Толль.
— Отже, вони розгулювали й гинули, ув’язнувши в болотній тундрі? Невже ця тундра за їх життя була такою болотистою? Ми чули, що на ній росли чималі дерева й хороша трава, — зауважив Ордин.
— На думку Бунге, виходить ніби так, — відповів Горюнов. — Але я більше схиляюся до гіпотези Толля й ось чому. Ми сьогодні бачили в урвищах, що не лід утворює окремі стіни серед ґрунту тундри, а навпаки — це ґрунт заповнює западини й тріщини серед льодів.
— А чи є докази зледеніння півночі Сибіру крім Ляховського острова? — запитав Ордин.
— Авжеж, є. Толль знайшов старі морени, тобто глину й пісок із валунами, залишені льодовиками під час їх відступу, і на Таймирському півострові, і на річці Анабарі, і на Котельному, і на острові Новий Сибір. Міддендорф бачив так звані ератичні валуни, тобто валуни, принесені льодом здалеку й залишені після його танення скрізь у Таймирській тундрі[5].
— Я читав якось, що існують й інші способи утворення викопного льоду, — зауважив Ордин. — Невеликі озеречка в тундрі нерідко вимерзають до дна, і, якщо лід навесні буде занесений шаром мулу, який запобігав його таненню, він перетворюється на викопний. Великі снігові замети десь на схилі пагорба, під урвищем річкового берега чи в яру теж можуть бути випадково занесені піском і мулом і поступово перетворяться на лід, що існуватиме до того часу, поки ненароком його захист не буде знищено.
— Цілком правильно! — сказав Горюнов. — І я можу додати ще один спосіб — це льоди по берегах сибірських річок, що іноді сягають великої товщини, довжини й ширини. Вони навесні теж можуть бути занесені мулом і піском. У таких викопних льодах подекуди теж можна знайти трупи сучасників мамонта. Проте слід зізнатися, що питання про викопний лід ще має багато темних сторін, які чекають на нові дослідження. Досі ніхто ним спеціально й усебічно не займався.
— Мені здається, що питання про умови життя й загибелі мамонта та його сучасників теж роз’яснено недостатньо й заслуговує на подальше вивчення, — зауважив Ордин. — Ну, наприклад, навіщо вони ходили по льодовику чи забиралися на намерзлі річкові льоди?
— Ось це цілком зрозуміло: вони рятувалися від комарів, ґедзів та інших жалючих комах, вочевидь, уже численних на той час. І тепер північні олені влітку роблять так само, рятуючись на вцілілих снігових заметах, річкових льодах, льодових полях на березі моря; наївшись на мохових пасовиськах, вони годинами стоять у цих холодних місцях, дрімають або ремиґають. Але, крім цього, у мамонтовому питанні, звичайно, достатньо нез’ясованого. Вимирання цих тварин пояснюють погіршенням клімату. Але останнє сталося не враз, а тривало цілі століття; отже, вимиранню мало передувати виродження, здрібніння. З цього боку питання не висвітлено, треба зібрати величезні колекції кісток, щоб простежити цей процес.
— Чи не зайнятися нам цими питаннями? — сказав Костяков.
— Повернемося за рік у Росію, закінчимо університет і…
Між островами нового Сибіру
Наступного ранку вдосвіта караван знову рушив. Кілометрів п’ять ішли на захід уздовж південного берега острова й мали можливість спостерігати такі ж самі льодові бескиди, як напередодні. Потім почався перевал через довгий західний півострів, який витягся в море й закінчувався скелястою горою Кигилях — однією з чотирьох вершин острова. Її дивне положення посередині моря найкраще пояснюється знищенням частини острова, що оточувала її колись, за винятком вузького й довгого перешийка. Через початок цього перешийка й треба було перевалити, щоб скоротити собі шлях кілометрів на тридцять.
Гірська група Кигилях, яка дістала свою назву від численних скель у вигляді високих стовпів із фантастичними формами, створеними вивітрюванням граніту. Уява промисловців бачить у цих стовпах фігури скам’янілих людей (киги — людина, кигилях — людський); промисловці віддавали горі забобонну пошану.
Вони, наприклад, були дуже незадоволеиі, коли Бунге відбивав молотком зразки гірської породи від скель, і казали йому, що це блюзнірство йому не минеться. Вони казали також, що на вершину піднятися неможливо, бо зухвалий подорожній буде негайно оповитий густим туманом і загине, упавши в якусь тріщину. Тумани дійсно утворюються тут раптово й дуже швидко, тож віщування забобонних людей легко може справдитися. Супутники Бунге, якому так і не вдалося піднятися на вершину, принесли в жертву горі мідні й срібні монети.
Перевал через перешийок змусив мандрівників добряче спітніти: спочатку довелося витягати нарти крутим яром, що врізався в крутий схил берега, а потім після кількох кілометрів дороги горбкуватою поверхнею так само майже прямовисно спускатися з іншого боку.
Після підйому каюри, повернувшись обличчям до Кигиляху, кланялися йому, вимолюючи собі щасливої дороги і вдалого промислу. Оскільки гора, яка височіла зі своїми похмурими стовпами, занесеними наполовину снігом, неначе величезна руїна, знаходиться кілометрів за дванадцять від перевалу, то каюри не могли пожертвувати їй монети й обмежилися пучкою тютюну, який здмухнули з пальців у її бік. Навіть Горохов, більш освічений і свідоміший, ніж його темні родичі, хоч і не брав участі в обряді, але глянув із докором на Нікіфорова, коли той сказав із усмішкою:
— Бач, скільки тютюну витратили даремно, марновіри!
Після спуску вирушили на північний схід льодом уздовж північно-західного берега острова, який у плані зображений неправильним трикутником із сторонами завдовжки близько ста кілометрів, вершиною спрямований на північ. Шлях був неважкий, тому що тороси йшли здебільшого паралельно берегу й можна було їхати по рівному льоду поміж ними, тільки зрідка перетинаючи поперечні смуги. Каюри підганяли собак, часто поглядаючи на небо. Погода, із часу виїзду з Козачого тиха й сонячна, починала псуватися: сонце світило цього дня крізь якусь імлу легких хмар, і з північного заходу коли-не-коли налітав поривами вітер. Треба було поспішати, щоб хуртовина не захопила в незручному для ночівлі місці. Палива із собою не взяли, розраховуючи на плавник десь на березі. Останній кілометрів на двадцять від перешийка являв собою ті ж льодові урвища. В одному місці Горохов показав мандрівникам ледь помітну промоїну в урвищі, якою колись стікала вся вода, прорвавшись у море, досить великого озера Частного. Це озеро було улюбленим місцем перебування диких гусей, котрі літували на острові в період їхнього линяння, а тому старанно відвідувалось о тій порі промисловцями, що добували ленних[6] гусей сотнями, убиваючи їх дрючками. Після зникнення озера гуси знайшли собі інші місця, а промисловці втратили полювання, що давало їм та собакам провізію під час промислу.
За річкою Велике Зимовище берег острова став пласким, піднімаючись поступово вглиб, де вдалині виднілася центральна гора Хантагай. Від гирла цієї річки слід було б поступово віддалятися від берега, йдучи просто до південного краю наступного на північ острова Малого Ляховського, який уже ледь виднівся вдалині. Але каюри, глянувши на західний горизонт, визнали за краще їхати вздовж самого берега й ще дужче підганяли собак.
— Вони хочуть до негоди дістатися до Ваньчиного мису, — пояснив Горохов, що обмінявся кількома словами з каюрами. — За мисом краще сховатися від хуртовини, та й плавнику там багато.
Після полудня, коли минули гирло річки Блудної, західний вітер налітав уже частіше, піднімаючи з торосів дрібний сніговий пил, який курився в повітрі прозорими хмарами й вився змійками по поверхні снігу. Низьке сонце вже було ледь видно крізь пелену цього пилу.
5
За новими даними, вся північ Сибіру до 60–62° північної широти зазнала дуже сильного зледеніння.