Одна з найкращих ідей сприяння розвитку за останніх десять років була вперше запропонована біологом Томом Лавджоєм із Смітсоніанського інституту. Це ідея так званого «скасування боргу в обмін на захист природи». За цим планом, на один із варіантів якого остаточно погодилась Бразилія влітку 1991 року, борги країн, що розвиваються, перед індустріальними країнами прощаються в обмін на запровадження угод, покликаних захистити вразливе довкілля в країні-боржнику. Оскільки більшість цих боргів все одно навряд чи буде сплачено, а захист довкілля відповідає як життєвим інтересам країни-боржника, так і решти світу, то кожен тільки виграє від цього. Більше того, суттєве зменшення тягаря боргів, які сьогодні пригнічують країни, що розвиваються, є абсолютно необхідним для створення перспективи сталого суспільства — і, зрештою, світової економіки, що включатиме ці країни як повноцінних і здорових учасників.
Безглуздість наших сучасних химерних фінансових розрахунків із країнами «третього світу» є тим більш очевидною, якщо врахувати, що більше половини всього боргу країн «третього світу» становлять кошти за придбання зброї, за допомогою якої велися війни між цими країнами, що призводило до вбивств людей та руйнівних наслідків для суспільства і часто супроводжувалося жахливою екологічною шкодою. Прикладом цього може стати вторгнення Іраку у 1991 р. до Кувейту. Припинення цих воєн, зокрема відмовившись від непристойного потоку сучасного озброєння з індустріального світу, є одним з найбільш важливих кроків щодо захисту довкілля, який світове співтовариство може здійснити.
Окрім політики «борги в обмін на захист природи», іншою новою ідеєю щодо використання ринкових механізмів у подоланні глобальної екологічної кризи є створення ринку так званих «дозволів» для викидів С02 не тільки тут в США, але й у міжнародному масштабі. Я підтримую ідею міжнародного договору, що обмежуватиме кількість С02, яку окремі країни можуть продукувати щороку, але в нього треба включити механізм для запровадження цих емісійних дозволів. Як тільки договір буде підписано, ті країни, які мають більші успіхи у зменшенні кількості викидів, могли б потім продавати свої права на викиди іншим країнам, яким потрібно більше часу, щоб пристосуватися до міжнародних вимог. На практиці, це повинно сприяти раціоналізації інвестицій у найбільш ефективні альтернативи для всіх видів діяльності, пов'язаних з викидами С02: чи то в заміщення викопного палива відновлюваними джерелами енергії, чи то в розвиток нових енергозберігаючих технологій або в розробку абсолютно нових підходів до великого виробництва, що сьогодні ще не отримали належної оцінки. Звичайно, визначити квоти на викиди буде нелегко, так само як визначити реальні можливості щорічного зменшення загального ліміту. Але як тільки достатня кількість країн збагне серйозність загрози, яку становлять викиди С02, робота над таким договором почне просуватися вперед.
Очевидно, для того, щоб сталий розвиток став реальним, наш підхід до економічної політики слід переглянути. Якомога раніше світові лідери і їхні міністри економіки повинні скликати світову зустріч у верхах, щоб обговорити нові підходи до цього завдання. Порядок денний цієї зустрічі має включати невідкладне прийняття нового набору економічних правил гри. Мої пропозиції можна підсумувати так:
1. Визначення валового національного продукту (ВНП) повинне бути змінене з включенням до нього екологічних витрат та вигод.
2. Визначення продуктивності праці слід змінити з тим, щоб врахувати економічну оцінку погіршення чи покращення екологічної ситуації.
3. Уряди повинні погодитися припинити використання невідповідних дисконтних ставок і прийняти нові методи, які допоможуть оцінювати вплив наших рішень на майбутні покоління.
4. Уряди повинні ліквідувати статті витрат, які субсидують та заохочують види діяльності, що згубно впливають на довкілля.