Попередньо в цьому розділі вже йшлося про компроміси, необхідні для успіху Глобального Плану Маршалла — про рівновагу між індустріальними країнами і країнами, що розвиваються, що має відобразитися практично у всіх цих нових договорах і угодах, яких буде доволі багато.
Прототипом цього нового виду угод можна вважати Монреальський Протокол, що вимагав глобальних за своїм масштабом дій щодо повсюдного припинення використання хімічних речовин (на зразок хлорфторвуглеців), що руйнують озоновий шар, і розподілив тягар фінансових витрат з його виконання між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються. Крім того, в ньому було передбачено необхідність регулярних його переглядів і корегувань по мірі надходження нової інформації про стан атмосфери. Справді, первісні умови договору стали значно більш жорсткими з прийняттям доповнень, запропонованих Лондоном, і вони ставатимуть більш жорсткими і далі, враховуючи останні дані про посилення небезпеки.
Сьогодні світове співтовариство надає багато уваги розробці й підписанню аналога Монреальського Протоколу щодо газів, які спричиняють парниковий ефект, особливо С02. І чимало нововведень Монреальської угоди можна буде застосувати і в цій новій угоді. Але новий договір буде набагато важче укласти, ніж попередній. В результаті для багатьох держав, що сьогодні беруть участь в процесі переговорів, існуватиме спокуса якимось чином уникнути необхідності справді різко скоротити викиди газів, які викликають глобальне потепління, і обмежитися суто символічними діями.
Як співголова сенатської групи спостерігачів за переговорами щодо зміни клімату, я звертав особливу увагу на виверти й хитрощі під час цих переговорів. Наприклад, я був очевидцем цікавих хитрощів на ранній стадії переговорів у 1991 p., коли Японія офіційно запропонувала підхід, що базувався на добровільному прийнятті зобов'язань та звітності: кожна країна має просто взяти певні добровільні зобов'язання й повідомити, які заходи вона виконуватиме самостійно, а світове співтовариство пізніше розгляне звіт про те, що було виконано. Адміністрація Буша, звичайно, була в захваті, оскільки з'являвся шанс продемонструвати свою активність перед виборами 1992 року без вимоги справді робити щось взагалі. Але проблема, звичайно, полягає в тому, що політики, які беруть на себе добровільні зобов'язання, не завжди залишаються при владі на той момент, коли потрібно звітувати про їх виконання. І у них часто виникає спокуса дати обіцянку, яка ні до чого не зобов'язує, і сподіватися знайти якийсь легкий спосіб її дотриматися, однак дехто, як Буш, чудово вміє порушувати свої обіцянки, якщо їх дотримання виявляється а ні легким, а ні безболісним. Японці ж пізніше почали закликати до більш жорстких зобов'язань.
Нове покоління глобальних угод позначене високою складністю та різноманіттям питань. Існує, наприклад, дві окремі угоди і «декларація принципів», щодо яких ідуть переговори в контексті підготовки до так званого «Саміту Землі» — всесвітньої зустрічі у верхах в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р. Окрім рамкової угоди про зміну клімату, делегації, що ведуть переговори, працюють над угодою про захист біорізноманіття і декларацією принципів щодо збереження лісів. Поки ці документи знаходились у процесі обговорення, було укладено та підписано іншу угоду в 1991 році: договір щодо заборони бурових та гірничих робіт в Антарктиці для видобутку нафти та вугілля. Але спосіб, яким це питання було остаточно вирішене, примусив багатьох спостерігачів сумніватися в тому, що Сполучені Штати сприятимуть прогресу в інших переговорах, якого необхідно досягти, аби підготувати ці угоди до бразильської зустрічі у верхах.
Навіть після того, як усі інші держави, що брали участь у переговорах, погодилися на умови, які вироблялися протягом багатьох років, і навіть після того, як наші власні представники схвалили їх, очікуючи остаточного схвалення від Білого дому, президент Буш все одно заявив, що запропоновані умови є занадто обмежувальними, хоча американські компанії і не виявили якоїсь зацікавленості до гірничих, бурових або геологорозвідувальних робіт в Антарктиці. Цікаво, що ще за рік до укладення цього договору, президент Буш підписав закон, який забороняє американським компаніям вести такі роботи в Антарктиці.
Коли було оголошено про відмову Білого дому, інші зацікавлені держави були надзвичайно обурені та почали вимагати, щоб президент Буш переглянув своє рішення. Зрештою, після того, як США зазнали шквалу нищівної критики, президент тихо відступив і прислухався до порад своїх урядовців, які давались з самого початку.