Теорія піщаної купки — самоорганізована критичність — як метафора є надзвичайно привабливою; можна почати з застосування її до етапів розвитку людського життя. Формування особистості споріднене з формуванням піщаної купки, притому що кожна людина унікальна, а відтак і події впливають на кожну людину по-різному. Особистість досягає критичного стану, як тільки проявляються основні контури її характерної форми; тоді кожний новий досвід впливає на всю людину — і безпосередньо, тоді коли це відбувається, і опосередковано, закладаючи підвалини для майбутніх змін. Досягши цієї зрілої конфігурації, людина продовжує накопичувати піщинки досвіду, надбудовуючи їх на існуючій основі. Але іноді, в середині життя, піщинки починають розташовуватися одна над одною, наче уся купка все ще прагне догори, й далі шукаючи своєї зрілої форми. Нестійка конфігурація, що виникає в результаті, робить людину вразливою до каскаду змін. У термінах психології, це явище іноді називають зміною середнього віку, емоційним обвалом, що випускає об'єднану силу багатьох малих та невловимих змін, накопичених у часі. Коли ця велика зміна приходить, — а вона може бути викликана якоюсь однією травмуючою подією, — вона може привести до зміцнення особистості, залишаючи її зрілу конфігурацію суттєво не зміненою, але з ширшою статурою і більшою масою. В описі своїх піщаних купок Бак і Чен застосовують дещо інші терміни: те, що я назвав етапом «формування», у них має назву «докритичного» стану; те, що я означив як «зріла конфігурація», у них називається «критичний» стан; і те, що я описав як розбудову нестійкої конфігурації, у них — «позакритичний» стан. Послуговуючись їхньою термінологією, розглянемо один з їх висновків:
«Докритична купка буде рости, поки не досягне критичного стану. Якщо нахил стає більший за критичну величину — купка в поза-критичному стані — тоді обвали будуть значно більші за ті, що генеруються при критичному стані. Позакритична купка руйнуватиметься, поки не досягне критичного стану. І докритичні, і поза-критичні купки природно тяжіють до критичного стану».
Одна з причин того, що мене приваблює ця теорія — те, що вона допомогла мені зрозуміти зміну у власному житті. Особливо важливо, що вона допомогла мені дійти розуміння щодо нещасного випадку з моїм сином та його наслідків. Після того, як він мало не загинув, і після кількох інших, накопичених саме перед нещасним випадком змін, я почувався так, наче моє життя розбудувалося, у термінах Бака та Чена, до позакритичного стану; велика кількість піщинок болісного життєвого досвіду складалися одна поверх одної. Але зміна каскадом спала вниз по схилах мого життя і я повернувся назад, до того, що відчував раніше як зрілість, але що було тепер повнішим та глибшим. Зараз я дивлюся в майбутнє з виразнішим відчуттям себе, а також справи, яку я сподіваюся зробити у світі.
Легендарний психолог Ерік Еріксон був першим, хто зафіксував і описав етапи розвитку життя, що усі ми проживаємо. Він також відзначав послідовні та передбачувані кризи, з якими ми стикаємося під час нашого зростання від одного етапу до іншого, пояснюючи, що ці кризи іноді необхідні, аби ми не погрузли у якомусь конфлікті, який годі розв'язати і який перешкоджає нашому подальшому зростанню. Я мав честь навчатися у професора Еріксона, коли був на тому незграбному етапі життя, коли проблема розкриття та визначення власної «індивідуальності» є основним психологічним завданням. Тепер, у середньому віці, я досяг етапу, коли, за словами Еріксона, «генеративність» є центральним фокусом. Це час життя, коли більшість людей, згідно з Еріксоном та його послідовниками, готові рухатися далі, за межі попередньої душевної роботи задля досягнення спільності та повної взаємної довіри один з одним. Успішне завершення цієї внутрішньої боротьби приносить здатність індивіда турбуватися про багатьох інших, а також створювати і скеровувати наступне покоління. Генеративність тоді з'являється упродовж найпродуктивнішого та найбільш плідного етапу життя людини: вона зосереджується та тому, щоб бути плідною для майбутнього.