Розглядаючи таку велику проблему, як деградація глобального довкілля, легко відчути себе приголомшеним, украй безпомічним, щоб здійснити будь-яку зміну. Але ми повинні чинити спротив таким відчуттям, оскільки ця криза буде подолана тільки, якщо кожна людина візьме на себе певну відповідальність за це. Навчаючись самі і навчаючи інших, вносячи свою частку до зменшення використання й викидання у відходи ресурсів, стаючи активнішими політично та вимагаючи змін — такими і багатьма іншими способами кожен з нас може творити зміни. Мабуть, найважливіше те, що кожному з нас потрібно оцінити власне ставлення до світу природи і поновити, на найглибшому особистісному рівні, зв'язок з ним. А це може статися лише у тому разі, якщо ми відновимо істинне й правдиве у всіх аспектах нашого життя.
Двадцяте століття не було сприятливим для реалізації постійного людського прагнення до відчуття смислу життя. Дві світові війни, Голокост, винахід ядерної зброї, а тепер глобальна екологічна криза привели багатьох нас навіть до питання, чи можливе саме виживання, тобто набагато менш світле, радісне і сповнене надією життя. Ми шукаємо захисток в спокусливих знаряддях та технологіях індустріальної цивілізації, та це лише створює нові проблеми, бо ми стаємо все більше відокремленими один від одного та відірваними від свого коріння. Турбота кожного про самого себе — в її обмеженому розумінні як цілковитої окремості від інших і від решти світу — й надалі посилює свою роль як первинної мотивації усіх соціальних взаємостосунків та цивілізації в цілому. Ми починаємо цінувати потужні образи замість перевірених істин. Ми починаємо вірити, що перед лицем можливої руйнації лише ці образи, що відбивають та помножують наше «я», мають якесь значення. Але така віра не може тривати довго і врешті-решт вона поступається місцем відчуттю, що реальне і правильне у нашому житті вислизає від нас. Як на мене, така поведінка стала настільки всеохопною, що становить своєрідну кризу колективної особистості. Упродовж вже кількох років я займаюся інтенсивним пошуком істини щодо себе й свого життя; чимало інших людей, яких я знаю, роблять те саме. Більше людей, ніж будь-коли раніше, запитують: «Хто ми? Яка наша мета?» Відродження фундаменталізму у кожній зі світових релігій, від ісламу до іудаїзму, від індуїзму до християнства; поширення нових духовних рухів, ідеологій і культів усіх видів і форм; популярність доктрин Нового Віку й нинішнє захоплення пояснювальними міфами і легендами з різноманітних культур з усього світу — усе це слугує доказом на користь висновку про те, що дійсно існує духовна криза сучасної цивілізації, яка, схоже, базується на її внутрішній порожнечі та відсутності якоїсь більшої духовної мети.
Можливо, внаслідок того, що я зрештою почав шукати одночасно кращого розуміння власного життя і того, що може бути зроблено для порятунку глобального довкілля, я прийшов до віри в цінність своєрідної внутрішньої екології, що покладається на ті самі принципи рівноваги і цілісності, що характеризують здорове довкілля. Наприклад, надто велике зосередження на внутрішньому світі, схоже, веде до певної ізоляції від зовнішнього світу, що позбавляє нас духовного живлення, яке може бути знайдене у спілкуванні з іншими; водночас надто багато уваги до інших, здається, робить людей чужими самим собі. Ключ — це дійсно рівновага між спогляданням і дією, особистими турботами й зобов'язаннями перед спільнотою, любов'ю до природного світу і любов'ю до нашої дивовижної цивілізації. Це рівновага, якої я шукаю у власному житті. Я сподіваюся і щиро вірю, що ми таки знайдемо спосіб чинити опір накопиченій інерції усіх звичок, моделей та відволікаючих увагу моментів, які відвертають нас від того, що є істинним і чесним, повертаючи нас то туди, то сюди, крутячи нас, як карнавальну карусель, аж поки наші душі не будуть приголомшені та не знітяться.
Якщо можливо йти власним курсом, — а я вірю, що це можливо, — тоді я переконаний, що початок — у вірі, яка для мене споріднена зі свого роду духовним гіроскопом, що крутиться у власному колі у стабілізуючій гармонії з тим, що всередині, і тим, що ззовні. Безперечно, віра — це лише слово, якщо в це не вкладається особисте значення. Моя власна віра закорінена у непохитну віру в Бога як творця і вседержителя, глибоке особисте трактування та ставлення до Христа і розуміння постійної та священної присутності духу в усіх людях, в усьому живому та в усіх речах. Але я також хочу підтвердити те, що віруючі люди віддавна знали напевне і що наша цивілізація затьмарила: у світі існує сила Божого одкровення. Ось у чому полягає суть віри: ми покірливо приймаємо віру в духовну реальність, що є більша за нас. І я вважаю, віра є основною силою, що дає нам можливість вибирати смисл і напрямок, а тоді дотримуватися його, незважаючи на увесь дошкульний хаос життя.