Я також вірю, що для усіх нас існує, часто недостатньо усвідомлений, зв'язок між етичним вибором, що здається досить малим за масштабом, і тим, очевидні наслідки якого дуже значні, і що свідоме зусилля дотримуватися справедливих принципів у всіх наших виборах, — якими вони не були б малими, — є вибором на користь справедливості у світі. До того ж готовність до відволікання уваги, що призводить до неспроможності помітити наслідки малого вибору, здійсненого легковажно чи неетично, схиляє людину зробити те саме, коли вона постане перед більшим вибором. І у нашому особистому житті, і у наших політичних рішеннях ми маємо етичний обов'язок бути уважними, чинити опір тому, що відвертає нашу увагу, бути чесними один з одним і брати на себе відповідальність за те, що ми робимо, — чи то індивідуально, чи спільно. Це той же гіроскоп: або він забезпечує рівновагу, або ні. За словами Аристотеля: «Чеснота — це одна річ».
Для цивілізації в цілому, віра яка є такою важливою для відновлення рівноваги, що зараз відсутня у наших взаємостосунках із Землею, — це віра в те, що ми маємо майбутнє. Ми можемо вірити у це майбутнє і працювати над його досягненням і збереженням, або ми можемо сліпо крутитися далі, поводячись так, наче одного дня не буде дітей, які успадкують те, що ми їм залишимо. Вибір належить нам; Земля сама — у рівновазі.
Подяки
Людина, якій я найбільше завдячую тим, що ця книги стала можливою, — моя дружина, Тіппер Ейчесон Гор. Вона була єдиною, хто прочитав кожне слово кожної з чернеток, — завдання, на яке вона добровільно зголосилася з незмінним гарним настроєм і ентузіазмом, та постійно подавала чудові пропозиції щодо поліпшення потоку ідей і вдосконалення їх викладу. Вона заохочувала і підтримувала мене увесь час, а також організовувала життя нашої сім'ї, щоб створити умови для концентрації моєї уваги на написанні книги. Я також дякую моїм дітям, Карині (18 років), Крістін (14), Сарі (13) та Альберту (9), за їх підбадьорювання і любов, та забезпечення достатнього спокою і тиші, аби я зміг упорядкувати мої думки. Я справді писав цю книгу для них.
Я почав писати у квітні 1989 року після кількох тижнів, проведених у лікарняній палаті мого сина у госпіталі Джонса Гопкінса. Тепер, коли книга закінчена, я почав розглядати усю цю справу як складову процесу зцілення і одужання, крізь який моя сім'я і я пройшли після нещасного випадку, описаного у вступі. З огляду на це, перед висловленням подяки людям, що зробили можливою появу самої книги, я хочу подякувати чоловікам та жінкам, від початку відповідальним за цей процес зцілення: по-перше, двом вільним від роботи медсестрам з госпіталю Джонса Гопкінса, Вікторії Костін-Сіджел та Естер О'Кампо, котрі взяли свої аптечки на бейсбольний матч і випадково опинилися біля місця нещасного випадку невдовзі по тому, як він стався. Реанімаційна бригада була блискуче керована доктором Девідом Даджином, який виконав хірургічну операцію одразу по прибуттю машини швидкої допомоги і згодом ще одну, через три дні, коли внутрішня кровотеча створила іншу загрозу життю Альберта. Доктор Пол Гріффін опікувався усіма зламаними кістками; доктор Джон Герхарт та доктор Уільям Зінкхем — внутрішніми ушкодженнями; доктор Уолтер Таннессен — шкірою; доктор Дейв Корнблат — ушкодженням нервів. За кілька місяців, коли для відновлення здатності Альберта діяти правою рукою необхідна була мікрохірургія нервів, доктор Дейвид Кляйн з LSU та доктор Алан Хадзон з Дитячої лікарні Торонто, оперували разом у клініці Ощнер в Новому Орлеані. Фізіотерапевти Емі Кест, Кейт Скотт, Террі Померой та Джон Каммінгз упродовж довгого періоду вміло і терпляче піклувалися про мого сина. Я завжди буду вдячний кожному з них. І протягом усього випробування, крізь яке пройшла наша сім'я, нас морально і емоційно підтримували тисячі людей, — більшість з яких ми ніколи не зустрічали, — які зв'язувалися з нами і молилися за одужання Альберта. Скоро стало очевидно, що ті, хто страждав найбільше у власному житті, і до нас виявили найбільше підтримки та розуміння. Та спільність була досвідом, що зворушив мене глибше, ніж будь-що досі; у певному сенсі це дозволило мені повністю усвідомити свою біду та відродитися з попелу.
Саме цей досвід особистого зцілення, у свою чергу, уможливив написання цієї книги і переконав мене, що зцілення глобального довкілля залежить передусім від нашої здатності відчувати тугу з приводу глибокої трагедії, спричиненої нашим зіткненням з екологічною системою Землі. Я не маю жодного сумніву, що, якщо ми відчуємо її, людський дух здатний до перетворення, яке стане наслідком нашого зцілення і одужання.