Розрахунок товщини атмосфери Землі може бути здійснений, так би мовити, технічно: оскільки газ розширюється, заповнюючи вакуум, атмосфера Землі не може бути описана як така, що має визначену демаркаційну лінію між собою й оточуючим космосом, але більшість молекул, які складають атмосферу, знаходяться в межах кількох миль від земної поверхні. Якби щільність повітря залишалась сталою на всіх широтах і такою ж, як на рівні моря, то атмосфера сягала б висоти близько 7 кілометрів.
Теза щодо зменшення окислювальної здатності атмосфери грунтується на тривалих обговореннях з Шервудом Роландом, Майклом Макелроєм, Робертом Уотсоном та декількома іншими вченими. Очистка або окислення має місце здебільшого у тропіках, де ультрафіолетова радіація проникає найглибше і де найбільше водяної пари. За таких обставин спалювання великих лісових масивів у тропіках небезпечне тому, що виробляє таку велику кількість монооксиду вуглецю, що монополізує гідроксил («детергент»).
Вплив підвищеного рівня ультрафіолетової радіації на імунну систему тепер є важливою сферою досліджень. Доктор Маргарет Кріпке з Техасу була одним із піонерів у цій галузі, саме її дослідження спонукало мене зайнятися розглядом цього питання.
Мій опис хмар у стратосфері Арктики та Антарктики не враховує ті зусилля, що докладаються для дослідження складних хімічних процесів, які відбуваються в них: льодяні кристали є, насправді, сумішшю азотної кислоти та води, тобто тригідратом азотної кислоти. Ці замерзлі частки утворюються тільки при температурах нижчих за -80 градусів С. Такі умови існують лише у трьох місцях на Землі: в обох полярних регіонах, та, як це не дивно, високо в атмосфері тропіків, на вершині конвективних потоків повітря, які там піднімаються значно вище, ніж в інших місцях. До того ж, хоча проблему виснаження озонового шару часто пов'язують переважно із хлорфторвуглецями, потрібно приділити більшу увагу брому та галогенам, зважаючи на їх важливу роль у хімічному процесі руйнування озону.
Щодо інформації про втрати озонового шару станом на 1992 p., то популярні видання зазвичай докладно зупиняються на розрахунках сукупної втрати, починаючи з перших вимірювань у 1978 p., а це призводить до помилки, оскільки руйнування почалося значно раніше від початку регулярного контролю. Приблизний підрахунок сумарної величини, згідно з Шервудом Роландом, дає подвійний обсяг втрати озонового шару (по відношенню до показника після 1978 p.), оскільки діяльність людини суттєво змінила хімію атмосфери одразу після Другої світової війни.
Згадка про те, що професор Ліндзен публічно спростував свою гіпотезу щодо ролі водяної пари, грунтується на його заяві у жовтні 1991 р. під час круглого столу «Науки про Землю». Ліндзен люб'язно визнав, що заслуга у виявленні помилковості його гіпотези належить докторові Алану Беттсу, який працює у себе вдома, у Міддлебарі, штат Вермонт. Однак Ліндзен продовжує не погоджуватися з більшістю інших вчених і вважає, що водяна пара в атмосфері призводить до похолодання.
Троє вчених, згаданих у дослідженнях Інституту Маршалла, — це доктор Роберт Джастроу, доктор Вільям Ніренберг та доктор Фрідріх Сейц. Ці ж науковці раніше співпрацювали над дослідженням, яке мало на меті показати, що плани космічних війн, запропоновані президентом Рейганом, з наукової точки зору, начебто, можна було б втілити в життя. Це друге дослідження, котре, очевидно, мало на меті підтримку іншої політичної ідеї Рейгана, було проведене головним чином Джастроу, який нині працює в Дортмуті. Воно не було обговорене з його науковими колегами і згодом активно критикувалось у науковій спільноті. Подальший аналіз експертами з сонячної радіації виявив серйозну математичну похибку в розрахунках авторів, яка настільки спотворила очікуваний цикл потепління, що автори помилково описали його як цикл охолодження. Однак їхня доповідь привернула значну увагу, оскільки керівник персоналу адміністрації президента Буша Джон Сануну неодноразово посилався на неї для обґрунтування свого глибокого скептицизму щодо глобального потепління. За іронією, хоча дослідження Інституту Маршалла все ще розглядається як невдала спроба політизації науки, зв'язок між сонячними плямами та коливаннями температури знову привернув до себе увагу завдяки дослідженням короткочасних змін клімату у Датському метеорологічному інституті. Навіть якщо це нове дослідження є правильним, як я сподіваюсь, то й тоді швидке та величезне збільшення рівня С02, як очікується, повністю пересидить ефект сонячних плям.