Таке визнання було, напевне, найважливішим досягненням конференції. Так само, як перша фотографія Землі, що пливла над обрієм Місяця, кардинально змінила наше уявлення про планети, «Саміт Землі» розпочав змінювати те, як країни усього світу уявляють своє ставлення один до одного і відповідальність один перед одним.
Але якщо ця конференція була успішною для світу в цілому, то для нашої країни вона була суттєвим регресом. У критичний момент історії, коли решта світу вимагала і нетерпляче очікувала лідерства Америки в цій царині, не кажучи вже про бачення перспективи, наша країна в Ріо виявилася розгубленою та ізольованою. І хоча ми були гідно представлені делегацією осіб, уповноважених вести переговори (на чолі з керівником Агентства з захисту довкілля Вільямом Рейлі), адміністрація Буша наполягала на тому, щоб наша делегація відстоювала стільки безглуздих положень, що глухий кут у переговорах був фактично гарантований.
Цей процес по суті розпочався на підготовчих переговорах упродовж двох років, що передували самій конференції. Наприклад, задовго до неї майже кожна промислово розвинута країна у світі заявила про своє прагнення до встановлення обов'язкових завдань з метою скорочення та стабілізації викидів вуглекислого газу (СО2) Проте адміністрація Буша загрожувала звести нанівець роботу усієї конференції, аби перешкодити схваленню завдань та графіків скорочення викидів вуглекислого газу, — і це при тому, що її власні дослідження показали, що ми можемо легко досягти найбільш дискутованої цілі (стабілізації викидів СО2 на рівні 1990 року до 2000 року) суто добровільними заходами.
Японія на самому початку цього процесу повідомила, що вона хоч і згідна схвалити завдання та графіки, врешті-решт піде вслід за США, лідером у цьому питанні. І навпаки, кілька європейських держав — на чолі з Німеччиною — пробували чинити тиск і переконати Сполучені Штати змінити свій погляд. І хоча під кінець погроза США покинути конференцію змусила усі інші промислові країни погодитися з позицією Буша, більшість цих країн підписали окрему декларацію, що знову підтверджувала їхні зобов'язання про скорочення власних викидів СО2 до рівнів 1990 року.
Трагедія в тому, що внаслідок наполягання США на відмові від зобов'язань про скорочення викидів СО2 у промислових країнах, країни, що розвиваються, відмовилися від свого бажання вести переговори щодо міжнародного договору про захист вологих лісів, які опинилися у небезпеці, та інших тендітних екосистем, розташованих на їхніх територіях. Від самого початку вони були розгнівані наполяганням адміністрації Буша на тому, що лише тропічні ліси потребують захисту. Крім того, вони підкреслювали безперечний зв'язок між скороченням викидів СО2 промисловими країнами і захистом лісів у тропічних країнах: на їхній погляд, ресурси вологих лісів — життєва основа економіки у багатьох країнах, що розвиваються, а вуглекислий газ від спалювання органічного палива — їдкий перегар промисловості розвинутих країн. Тому недивно, що вони закикали до жертв з обох боків і відмовлялися погодитися з ідеєю про те, що вони мали б охоче приєднатися до глобального зусилля, спрямованого на збереження тропічних вологих лісів, і смиренно терпіти неперервне стрімке зростання обсягу викидів вуглекислого газу з боку півночі. Вони збагнули те, чого адміністрація Буша не спромоглася побачити: досягнення справжнього глобального виживання вимагає дії — як збереження лісів, так і зменшення викидів парникових газів. Таким чином, коли Сполучені Штати змусили промисловий світ відмовитися від будь-яких зобов'язань щодо стабілізації викидів СО2, то одночасно знищили будь-які шанси на укладення договору про захист вологих лісів.