Я бачив і відчував ту саму спільну мету на «Саміті Землі», що зміцнювало усіх присутніх у одностайному рішенні. Творчий пошук ефективніших шляхів узгодження захисту глобального довкілля зовопролиття і хаос загрожують зробити надію їхньою наступною жертвою. Ставши свідками таких яскравих проявів найкращого і найгіршого з багатого репертуару потенціалів людства, невже не відповімо на заклик природи плекати найкраще в нас і боротися за нього? Ясно одне: ми потребуємо лідерства, аби захищати нашу спільну спадщину і наше спільне майбутнє.
Пишучи ці слова, я бачу перші промені світанку з вікна мого готелю в Сіу-Фолз, у штаті Південна Дакота. Я перебуваю у серцевині кампанії за зміну керівництва нашою країною, і хоча я ще не знаю результату, не маю сумніву: хоч би що сталося у цьому змаганні, велика боротьба триватиме. Перед моїм залученням до кампанії і саме перед тим, як я відбув на «Саміт Землі» минулої весни, я допоміг організувати у Вашингтоні зустріч вчених і релігійних лідерів для обговорення глобальної кризи. Заява, що виникла з нашої дискусії, виразила важливі істини, і я завершую цю передмову цитатою з неї:
«Ми — люди віри і науки, що упродовж століть часто мандрували різними дорогами. У час екологічної кризи ми відчули, що ці дороги сходяться. Як символізує ця зустріч, дві наші давні, іноді антагоністичні, традиції зараз повертаються одна до одної у спільному зусиллі зберегти домівку, в якій живемо.
Ми беремо на себе відповідальність за надання інформації мільйонам, яким ми служимо і яких навчаємо, про характер та наслідки екологічної кризи і того, що потрібно для її подолання.
Незважаючи на серйозність цієї кризи, ми сповнені надії. Ми, люди, незважаючи на наші недоліки, можемо бути розумними, кмітливими, співчутливими, розважливими та обдарованими багатою уявою. Ми маємо доступ до великих скарбниць моральної і духовної хоробрості. Глибоко в наших думках живе обов'язок берегти здоров'я, безпеку і майбутнє наших дітей. Розуміючи, що світ не належить жодній країні і жодному поколінню, і керуючись відчуттям крайньої невідкладності, ми присвячуємо себе виконанню сміливого завдання — плеканню і захисту довкілля в нашому земному домі».
Ел Гор
16 вересня 1992 року
Сіу-Фолз, штат Південна Дакота
Вступ
Написання цієї книги — це частина моєї подорожі, що розпочалася понад двадцять п'ять років тому, подорожі в пошуку правильного розуміння глобальної екологічної кризи і шляхів її подолання. Ця мета спонукала мене вирушати до місць найбільших екологічних катастроф на планеті і зустрічатися по всьому світу з надзвичайними людьми, що присвячують своє життя зростаючій боротьбі за збереження довкілля. Але спонукою була і постановка глибших питань, тих, що, зрештою, є дослідженням самої природи нашої цивілізації та її ставлення до глобального довкілля.
Споруда цивілізації стала навдивовижу складною, але оскільки вона дедалі більше вдосконалюється, ми почуваємося все більше віддаленими від наших земних коренів. У певному розумінні сама цивілізація подорожувала від свого першопочатку в світі природи до світу, задуманого, врегульованого і створеного за нашою власною наслідувальною, а іноді зарозумілою моделлю. Як на мене, за це дорого заплачено. У певний момент упродовж цієї подорожі ми втратили відчуття єдності з рештою природи. Тепер насмілюємося ставити собі запитання: чи настільки ми унікальні і могутні, щоб бути зовсім окремими від Землі?
Чимало з нас діють і думають так, наче відповідь на це запитання ствердна. Сьогодні надто легковажно вважати Землю сукупністю «ресурсів», що становлять цінність не більшу, аніж та, яку може дати їхнє використання в даний момент. Частково завдяки науковій революції ми впорядковуємо наше знання природного світу за допомогою його поділу на все більш вузькі сегменти і припускаємо, що зв'язки між ними не надто важливі. У нашому захопленні частинами природи ми забуваємо бачити її як щось ціле. Екологічна перспектива починається з бачення цілого, з розуміння того, як різні частини природи взаємодіють у способи, що призводять до досягнення рівноваги і зберігаються тривалий час. Але в цій перспективі не можна трактувати Землю як щось окреме від людської цивілізації; ми теж частина цілого, і дивитися на ціле, зрештою, означає також дивитися на себе. І якщо ми не бачимо, що людина як частина природи все потужніше впливає на всю природу, що ми насправді є природною силою, як-от вітри чи припливи, то ми не зможемо побачити, наскільки небезпечно загрожуємо Землі порушенням рівноваги.