В іншому напрямку наша перспектива також вимальовується погано. Надто часто ми не бажаємо подивитися на себе збоку, щоб побачити наслідки наших нинішніх дій для наших дітей і внуків. Я переконаний, що багато людей втратили віру в майбутнє, оскільки фактично у кожній сфері нашої цивілізації ми починаємо діяти так, ніби наше майбутнє вже тепер таке непевне, що доцільніше зосереджуватися лише на поточних потребах і короткочасних проблемах. Таке наростання тенденції до знецінення важливості довгострокових інвестицій — чи то коштів, зусиль, чи пересторог — почалося, можливо, з усвідомлення, що ядерне озброєння створило нову можливість для кінця цивілізації. Але хоч би яким не було її походження, наша готовність нехтувати наслідками своїх дій поєдналася з переконанням, що ми існуємо окремішньо від природи, і спричинила справжню кризу в нашому ставленні до навколишнього світу. Здається, ми таки відчуваємо якусь небезпеку; здається, нас охоплює неспокій душі, що виростає із втраченого зв'язку з нашим світом і нашим майбутнім. Але ми почуваємося паралізованими, надто прив'язаними до старих уявлень і старих способів мислення і не бачимо вирішення дилеми.
Я бився над цими питаннями впродовж довгого часу. Мої перші уроки із захисту довкілля стосувалися запобігання ґрунтовій ерозії на нашій сімейній фермі, і я досі ясно пам'ятаю, як це важливо — засипати найменший рівчачок ще до того, як він почне робити свою згубну справу. Коли я був хлопчаком, у нашому окрузі було безліч випадків, коли водостоки виходили з-під контролю і вирізали глибокі рівчаки через пасовище, знімаючи верхній шар ґрунту і забруднюючи річку. На жаль, відтоді небагато змінилося: навіть тепер щогодини повз Мемфіс пропливає з водою така кількість високоякісного ґрунту, що відповідає восьми акрам. Ріка Міссісіпі виносить мільйони тонн ґрунту з ферм усередині Америки, тобто земля втрачається назавжди. Наприклад, штат Айова зазвичай мав у середньому шістнадцять дюймів найкращого в світі ґрунту. Тепер цей показник знизився до восьми дюймів, решта — десь на дні Мексиканської затоки.
Мене завжди дивувало, чому родини, що жили на тих фермах, ніколи не вчили своїх дітей, як зупиняти утворення рівчаків. Відтоді я частково знайшов відповідь: люди, що орендують землю задля швидкого прибутку, часто не думають про майбутнє. Від межі до межі вони переорювали землю і рухалися далі. І навіть якщо земля є вашою власною, в короткостроковій перспективі важко конкурувати з кимось, хто не дбає про майбутнє.
Наша ферма чимало навчила мене тому, як влаштована природа, хоча уроки, завчені за обіднім столом, були не менш важливі. Особливо запам'яталася стурбована реакція матері на класичну книгу Рейчел Карсон «Silent Spring» про зловживання пестицидом ДДТ, вперше опубліковану в 1962 році. Моя мати була однією з багатьох, хто читав застереження Карсон і ділився ними з іншими. Вона наголошувала нам із сестрою, що ця книга відрізняється від інших своєю важливістю. Ті розмови створили певне враження, частково тому, що примусили думати про загрози довкіллю, значно серйозніші за вимиті водою рівчаки, але й значно складніші для усвідомлення.
Ця майже невидима отрута, що спершу вважалася благословенням, стала для мене символом того, як безтурботно наша цивілізація може шкодити світові майже без усвідомлення власної сили. Згодом, під час війни у В'єтнамі, я зіткнувся із ще могутнішою новою отрутою, поява якої також спершу сприймалася як благо. Я перебував у В'єтнамі з армією й добре запам'ятав мандрівку через сільську місцевість, яка колись була джунглями, але тепер більше нагадувала поверхню Місяця. Гербіцид під назвою «оранжевий препарат» очистив зарості; тоді ми були цим дуже задоволені, бо це означало, що люди, які хотіли в нас стріляти, мали менше місця для схову. Згодом, дізнавшись про те, що «оранжевий препарат» був імовірною причиною хромосомних ушкоджень і дефектів народження в нащадків солдат, я прийшов до іншого розуміння проблеми.
Справді, разом з багатьма іншими, я почав ставитися з пересторогою до всіх хімікатів, що мають надзвичайно потужну дію на довкілля. Як можемо ми бути впевнені, що хімікат має лише очікувані властивості і не має інших, небажаних? Чи справді ми приділяємо досить багато часу для вивчення його довгострокової дії? «Оранжевий препарат», зрештою, є тільки одним із добре знаних прикладів цілого нового покоління потужних сполук, створених у час хімічної революції, що набрала обертів після Другої світової війни; за останні п'ятдесят років гербіциди, пестициди, фунгіциди, хлорфторвуглеці та тисячі інших сполук потоком надходять із лабораторій й хімічних заводів, швидше, ніж ми можемо відстежувати їхню появу. Вважається, що всі вони поліпшили наше життя, і щодо сотень із них це так і є. Але чимало з них залишили нам як спадщину отруту, з якою нам доведеться жити ще багато поколінь.