Із цим занепокоєнням я прийшов до Конгресу, і в 1978 році одержав листа від фермерської родини біля Тупа в штаті Теннессі, що розповідала про хворобу, спричинену, як вона припускала, відходами пестициду, зваленими поряд із їхньою землею. Як виявилося, вона була права: компанія з Мемфісу, купила сусідню ферму на відстані сімдесят п'ять миль на захід і там скинула у траншеї кілька мільйонів галонів небезпечних відходів, що просочилися у джерела питної води на багато миль довкола. Відтак я організував перші слухання Конгресу з проблеми токсичних відходів і зосередив увагу на малій сільській громаді в Тупі (штат Теннессі) і ще одному недавно виявленому місці скидання відходів у невеличкому містечку Лав-Кенел на півночі штату Нью-Йорк. Згодом Лав-Кенел став синонімом проблеми небезпечних хімічних відходів, Тун — ні, але родина отримала одне з найбільших відшкодувань, будь-коли призначуваних у судовому процесі за шкоду від токсичних відходів.
Надмірна експлуатація родючого ґрунту і небезпечні хімічні відходи — справді зло, однак вони становлять по суті локальну загрозу для довкілля, серйозну, але незначну порівняно з глобальною проблемою, перед якою ми тепер стоїмо.
З ідеєю глобальної екологічної загрози я ознайомився ще молодим студентом, коли один із моїх професорів коледжу вперше у світі досліджував кількість вуглекислого газу (СО2) в атмосфері. Роджеру Рівелу вдалося, значною мірою завдяки своїй наполегливості, переконати світову наукову громадськість включити його План регулярного вимірювання концентрації СО2 до програми Міжнародного географічного року (1957-1958). Його колега С. Д. Кілінг дійсно провів таке вимірювання на вершині вулкану Мауна-Лоа на Гаваях. У середині 60-х років на лекціях з проблем населення Рівел поділився зі своїми студентами вражаючими результатами перших восьми років вимірювань: концентрація СО2 стрімко зростала кожного року. Професор Рівел пояснив, що вищі рівні СО2 створять те, що він назвав парниковим ефектом, який призведе до потепління на Землі. Значущість його слів вражала: ми відслідковували інформацію лише за вісім років, але якщо ця тенденція триватиме, людська цивілізація спричинюватиме глибоку та руйнівну зміну в усьому глобальному кліматі.
З того часу я переглядав звіти про дані з Мауна-Лоа щороку, і, справді, характер зміни концентрації СО2 з роками залишився таким самим, окрім хіба того, що темп цієї зміни збільшився. Навіть двадцять п'ять років тому основні передумови парникового ефекту ніколи не піддавалися серйозному науковому сумніву, хоча більшість людей припускали тоді, як дехто це робить і досі, що екологічна система Землі якось абсорбує всі наші зловживання та вбереже нас від нас самих. Але наука професора Рівела навчила мене, що природа не має імунітету проти нашої присутності і що ми справді здатні суттєво змінити склад усієї атмосфери Землі. Я думаю, це розуміння було своєрідним шоком, оскільки я успадкував припущення, що й досі передається більшості дітей: Земля така величезна і природа така могутня, що ніяка наша дія не здатна мати жодного суттєвого чи тривалого впливу на нормальне функціонування її природних систем.
Через дванадцять років, як молодий конгресмен, я запросив професора Рівела бути провідним свідком на перших слуханнях Конгресу з проблеми глобального потепління. Пам'ятаючи про переконливість його застережень, я гадав, що, як тільки він викладе факти так чітко, як тоді в аудиторії коледжу, мої колеги і будь-хто інший у кімнаті слухань будуть шоковані так само, як я тоді, а відтак заохочені до дії. Натомість приголомшений був лише я один. Не свідченнями, хоча вони непокоїли навіть більше, ніж те, що я зберігав у пам'яті. Цього разу я був вражений реакцією частини деяких розумних людей, що, як я думав, мали б краще розумітися на цій справі. Але нестримне спалювання дешевого органічного палива має багатьох ревних захисників, і це була моя перша сутичка, і навряд чи остання, з потужним і рішучим опором небезпечній правді про те, що ми чинимо із Землею.
Упродовж наступних кількох років я почав серйозно вивчати питання глобального потепління та кілька інших складних проблем довкілля. Я проводив слухання, домагався фінансування досліджень і прийняття законодавства, що було покликане запобігати шкоді, читав багато книжок і журналів і розмовляв з людьми по усій країні — з експертами та стурбованими проблемою громадянами — про те, як нам зупинити наростання кризи. До певної міри реакція підбадьорювала. Наприкінці 70-х років значна частина населення перейнялася цією проблемою. Але, незважаючи на зростання свідчень про те, що проблема справді глобальна, мало хто хотів думати про всеохопний характер потрібної реакції.