Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:
– Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде…
– О, смерть! – сказав він і похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!
– Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. – спитала Докія. – Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотіли – і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко!
На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і приблизив їх до уст.
– Михайлику! – сказав він. – Михайлику! сину ти мій!
Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.
Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…
– А відтак у вас є й молодший Сава! – докинула по хвилині мовчання.
У старого змінився нараз вираз лиця.
– Сава… – сказав він протяжно й журливо. – Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що – і він мій син! Але він – то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою[27] ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, – коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, – коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!
– Він ще молодий, бадіко!
– Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев'ятнадцять років. Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний зарібник і клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надію, що як він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепер… Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі. Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться, – се я йому вже раз говорив і ще буду говорити.
– Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваш Михайло!
– А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою… пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її… Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кождого ґазди й робітника в селі!
– Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село й через он той ліс великий та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали… Тоді то було, бадіко! Я знаю! Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пісок і шутер[28]. Я знаю.
– Аякже, аякже! – притакнув він із розіскреними очима. – Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом і полями тут і там, – треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? – Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докійко, – тягнув дальше, – тоді жалували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, – все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, – ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках, – скажіть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?