Сутужно було Карлові Сукенцуцке годувати свою родину: не завжди вистачало ерзац-кави, ерзац-картоплі й ерзац-хліба, проте Карл Сукенцуцке стоїчно вистоював довгі часи в чергах і сяк-так годував своїх старих та сліпо-безного-безруких…
Вдарила понадтотальніша мобілізація.
Не викрутився 78-літній Сукенцуцке.
Сукенцуцке — солдат.
Коли він прибув у військову частину, третя імперія котилася із західних схилів Карпат…
Командир роти, в яку потрапив Карл Сукенцуцке, довго-довго дивився на 78-літнього «гросфатера», думаючи:
— Ну, куди я його?
Рота захищала круту височину, вкриту сковзькою кригою.
Держатись солдатам на схилах цієї височини було дуже важко: вони сковзались і падали…
Вдержати височину надії вже не було, але й покинути її, відступаючи, загрожувало зривами солдат на слизькій кризі в безодню.
Подививсь командир роти ще раз на 78-літнього Карла Сукенцуцке і вдарив себе по лобу:
— Евріка!
Він покликав двох солдат, наказав узяти Карла Сукенцуцке під руки й обережно поводити його на найслизькіших місцях по схилу височини.
Солдати поводили «гросфатера»[6].
Після цього рота вже не сковзалася і більш-менш благополучно відійшла.
Пісок, що сипався із 78-літнього Сукенцуцке, врятував становище.
Командир роти представив Карла Сукенцуцке до нагороди залізним хрестом…
В штабі армії погодилися, що подвиг 78-літнього Карла Сукенцуцке достоїн залізного хреста.
Одне тільки непокоїло командування: куди чіпляти того залізного хреста?
Коли солдат грудьми захищає батьківщину — хреста чіпляють на груди…
А Карл Сукенцуцке прислужився батьківщині зовсім не грудьми!
Де він має носити залізного хреста?
Хороша-хороша дівчинка
Для таких дівчаток, невеличких і ніжних, білявеньких і з голубими очима, з рум'янцями на щоках і з соромливим поглядом, з мелодійним голосом і довгими віями, — для таких хороших-хороших дівчаток наші поети хороші-хороші вірші пишуть:
Вчилися вони, ці дівчатка, в радянських школах, кінчали десятилітки, йшли до вузів, мріяли бути лікарями, інженерами, педагогами, агрономами…
Зимою вони сиділи за книжками, чи то по окремих квартирах у тата з мамою, чи то гуртожитках, похапцем бігаючи до кіно та до театру, а влітку, склавши іспити, їхали трохи стомлені й блідуваті на села, — там у них червонішали знову щоки, блиском бралися очі, і яких же ж вони пісень співали, сидячи в човнах на прозорих річках Радянської своєї Батьківщини або під вербами понад задумливими ставками колгоспними…
Хороші-хороші дівчатка!
Майбутні матері майбутніх онуків та правнуків наших.
І от війна! І от ворог плюндрує землю укоханої Батьківщини!
Тоді ці дівчатка складають книжки в шухляди, стьожки в коробочки, підстригають довгі чудесні коси, вішають у шафи шовкові сукні, одягають ватянки та бушлати і йдуть до військового комісаріату:
— Запишіть добровольцем! Я йду захищати свою Радянську Батьківщину! Як солдат!
Тисячі-тисячі, десятки, сотні тисяч наших хороших-хороших дівчаток, голубооких і ніжних.
І вони тепер солдати і командири, лейтенанти, капітани і майори, льотчики і зенітники, гармаші і розвідники, снайпери і кавалеристи, аеростатчиці і медсестри…
І от перед вами аеростатчик — командир поста.
Вона ж така, як студенткою хімічного інституту була, голубоока і з довгими віями, — тільки не пальто на ній з котиковим коміром, а сіра шинеля солдатська, і не черевики на ній модельні, а начищені до блиску солдатські чобітки.
І на ніжних її плечах не лисяча горжетка, а зелені погони з трьома червоними нашивками.
Сержант! Комадир поста «№ отдельного отряда аэростатов заграждения…»
Вона б уже була хіміком, бо пішла вона захищати Батьківщину з другого курсу хімічного інституту і вже три роки в армії, і ловила б вона тепер які-небудь, може, гази від коксових печей, — а тепер вона солдат, командир поста, аеростатчик і ловить фашистських хижаків, що смертоносними бомбами хотять нищити прекрасні міста нашої прекрасної Батьківщини.
Вона на бойовім посту — вона не дає фашистському стерв'ятникові зруйнувати її город і її інститут.
І вона знає, що закінчиться війна і вона поверне додому, — вона знову буде студенткою хімічного інституту і, закінчивши його, — буде інженером-хіміком, бо хімію вона дуже любить.
А тепер вона щоночі, пославши свій аеростат високо-високо вгору, стежить за ним, до апаратури придивляючись та прислухаючись, стежить і ловить летючого ворога.
І вона таки його піймала.
Коли в травні 1944 року табун «юнкерсів», «фоке-вульфів», «хейнкелів» та іншого фашистського стального гайвороння налетів на Київ та його пригороди, її аеростат був високо-високо вгорі…
Висіли сліпучі ліхтарі, били зенітки й кулемети, трасуючі кулі простягали до неба золоті шнури, матері з дітьми ховалися по бомбосховищах, а голубоока дівчина — командир поста — стояла біля своєї лебідки і стежила, стежила, стежила…
Раптом — ривок, зірвалася лебідка з місця і… поїхала…
І, може б, довго вона їхала, якби не зачепилася за естакаду…
Трос обірвано… Він почав падати… Аеростат зірвався…
А на другий день недалечко від отряду знайшли розтрощеного «хейнкеля», на гвинті в нього намотаний трос, а під його уламками трупи фашистських загарбників…
Хороша-хороша голубоока дівчина впіймала хижака…
Чому ж їй не пишатися, чому ж їй не радіти?!
Вона захистила свою землю, свою Батьківщину!
І тепер для неї поети інші вірші пишуть:
До лиця хорошої-хорошої дівчини!
Голубоокої і ніжної.
Рейхсдрап, або Гудеріанізація німецької армії
До 27 роковин своїх наша чудесна Червона Армія, висловлюючись науково, перетактикостратегувала німецько-фашистську армію.
Що це значить?
Це значить, що коли раніше німецька армія воювала, стоячи до Червоної Армії лицем, то тепер вона воює, повернувшись до неї спиною.
Раніше німецька армія наступала на схід повільно, тепер вона на Східному своєму фронті наступає на захід бігом.
І то таким бігом, що дідько його знає, як за нею й угнатися.
Сильно дуже тренірована у фашистів армія: подумайте самі, за 40 день наступу (січень-лютий 1945 р.) — лупонуть на 570 кілометрів, од Варшави аж до Одеси.
Це вже не простий вам драп, а драп державний, рейхсдрап…
Почалося з того, що «фюрер» призначив на начальника свого генерального штабу генерала Гудеріана.
Не просто генерала, а танкового.
Це той генерал, що виголосив на початку війни: «Увага, танки!»
Всі думали, що німецький генерал, проголошуючи свою «увагу», мав на меті свої, німецькі, танки, а він, виявляється, хитрий, він, виявляється, далекозорий, — він якраз попереджував своє військо про те, що з'являться радянські танки: