— Розповідай далі, Нівеллене, це цікаво.
— Правду кажеш? — запитало страховисько, чухаючи за вухами. — Ну то й добре. Наступна, Примула, була дочка зубожілого лицаря. Лицар, коли сюди прибув, мав тільки худючу шкапу, заіржавілу кірасу і неймовірно великі борги. Паскудний був, кажу тобі, Геральте, як купа гною з-під обори, і ширив круг себе відповідні пахощі. Примулу, даю собі руку відрубати, зачали в той час, коли він був у поході, бо дівчина вдалася хоч куди. Морди моєї вона не боялася, що й не диво, бо проти її татуся я міг їй видаватися цілком привабливим. Темперамент у неї виявився хвацький, і вже через два тижні ми з нею зайшли в дуже близькі стосунки, під час яких вона любила шарпати мене за вуха, вигукуючи: “Загризи мене, звірю! Роздери мене, потворо!” — і всяку таку дурню. Ну, і я, сповнившись певності в собі, хука, як-от кажуть, не давав. У перервах я підбігав до дзеркала, але, уяви собі, Геральте, дивився в нього з дедалі більшим неспокоєм. Чомусь я все більш і більш боявся своєї колишньої подоби з чималими ґанджами. Знаєш, Геральте, був я тоді якийсь крихкотілий, хирлявий, а тут раптом зробився хлопцем хоч куди. Раніш постійно був хворий і текло в мене з носа, я кашляв, а тепер усе як рукою зняло. А зуби? Ти й не повіриш, які в мене були зіпсовані зуби! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?
— Ні, не хочу.
— Ну, може, це й добре, — оскалив пащу Нівеллен, — а дівчатам подобались мої подвиги, і в домі зосталося дуже мало цілих крісел.
Нівеллен позіхнув, причому довгий язик його скрутився в дудочку.
— Утомився я від усіх цих балачок, Геральте. Словом, потім були ще дві — Ілька та Венімира, і все повторювалося так само, аж до нудоти. Спершу мішанина страху й обережності, потім перші ознаки симпатії, яку я розпалював дрібними, але коштовними подарунками, потім “Загризи мене! З’їж мене всю!”, потім повертався татусь, ми зі слізьми прощалися, і моя скарбниця зазнавала чималого збитку. Тож я вирішив подовжити періоди самотності. Звісно, в те, що дівочий поцілунок змінить мою подобу, я давно вже перестав вірити. І змирився зі своєю долею. Ба більше, я дійшов висновку, що добре так як є, і ніякі зміни не потрібні.
— Ніякі, Нівеллене?
— Уяви собі. Кажу ж тобі, коняче здоров’я, пов’язане з цією подобою, — це раз. Друге — моя дивоглядна зовнішність діє на дівчат як збуджувальний засіб. Не смійся! Я більш ніж певен, що, маючи людську подобу, довелося б мені чимало побігати, щоб доступитись до такої, як, наприклад, Венімира, вважай, красуні. Та на такого, як на тім портреті, вона й дивитися б не за хотіла! Ну й, по-третє — безпека. Татусь мій мав багато ворогів, і декотрі з них живі й дотепер. Ті ж, кого спровадила в рай чи в пекло дружина під моєю невмілою орудою, також мали родичів. У підвалах багато золота. Та якби не страх, який я буджу самим своїм виглядом, давно вже по нього хтось би прийшов. Хоча б ті ж таки селяни з вилами.
— А ти цілком певен, — запитав Геральт, крутячи в руках порожнього келиха, — що в теперішньому своєму образі нікому не вчинив зла, жодному батькові, жодній дочці, ані родичеві, ані нареченому дочки? Як ти вважаєш, Нівеллене?
— Та облиш ти, Геральте! — обурилося страховисько. — Кажу ж тобі, що батьки нетямилися з радощів, бо був я ввічливий і щедрий з ними понад усяку міру! А дочки? Не бачив ти їх, які вони сюди прибували: в латаних сукнях, зі зморщеними, червоними від постійного прання руками, згорблені від коромисел з важкими відрами. Примула і через два тижні ще мала на плечах і стегнах сліди паска, яким її маніжив шановний татусь! А в мене вони ходили, як принцеси, до рук нічого, окрім віяла, не брали. Не знали навіть, де тут кухня. Я наряджав їх, обдаровував коштовними дрібничками. На першу вимогу вичаровував гарячу воду для бляшаної ванни, яку ще татусь мій загарбав у Ассенгарді для мами. Ти уявляєш собі, Геральте, — бляшана ванна! Рідко який шляхтич, та що я кажу! — рідко який владика має в себе бляшану ванну. Для дівчат то був дім наче з казки, а щодо ліжка, то… А, зараза, віриш, цнота нині — річ набагато рідкісніша за скельного дракона. Жодної не силував, Геральте.
— Але ж ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити, Нівеллене?
— Лайдак, який зазіхнув на решту моєї скарбниці, а дочок більш не мав! — твердо відказав Нівеллен. — Жадібність людська не має меж.
- І ніхто інший?
- І ніхто інший.
Обоє замовкли, видивляючись на полум’я свічок, що нервово блимало.
— Нівеллене, — раптом озвався відьмак, — а зараз ти живеш сам?
— Знаєш що, відьмаку, — відповів Нівеллен, помовчавши, — от саме зараз, як мені здається, і повинен я схопити тебе за комір та й скинути зі сходів, обклавши останніми словами! А знаєш, за що? За те, що маєш мене за придурка. Я ж із самого початку примітив, як ти нашорошуєш вуха, як зиркаєш на двері… Добре ж знаєш, що живу не сам. Що, хіба не так?