— Так. Вибачай.
— К бісу вибачення! Ти її бачив?
— Так. У лісі, біля брами. Чи не після її появи тут купці з дочками від’їздять звідсіля ні з чим?
— А, то ти знаєш і про це? Еге ж, після її появи.
— Якщо дозволиш, іще одне запитання…
— Ні. Не дозволю.
Знову запала мовчанка.
— Що ж, воля твоя, — озвався нарешті відьмак. — Щиро дякую за гостинність, господарю. Час у дорогу.
— Слушний рішенець, — Нівеллен також підвівся з-за столу. — 3 певних причин не можу запросити тебе переночувати в замку, але й ночувати в цих лісах не раджу. З того часу, як околиця ця геть вилюдніла, недобре тут ночами. Ой, недобре! Так що краще б тобі повернутися на тракт до сутінок.
— Буду мати це на увазі, Нівеллене. А взагалі ти цілком певен, що тобі не потрібна моя поміч?
Страховисько скоса подивилося на відьмака.
— А ти певен, що зміг би мені допомогти? Зміг би зняти з мене це закляття?
— Йдеться не тільки про таку поміч.
— Ти не відповів на моє запитання. Хоча… Хоча й відповів — не зміг би.
Геральт пильно подивився страховиську прямо в очі:
— Не пощастило вам тоді, - сказав він, — з усіх святинь у Геліболі та долині Німнар надало вам напасти саме на храм Корам Агх Тега, левиноголового павука. Щоб зняти закляття, наслане жрицею Корам Агх Тега, треба мати здібності і знання, яких у мене немає.
— А в кого є?
— А, то все ж таки це тебе зацікавило? А казав, тобі добре, як є?
— Як є, так. Але не як може бути. Боюсь я…
— Боїшся чого?
Страшило затрималось у дверях кімнати, обернулося:
— Досить з мене твоїх запитань, відьмаку, які ти постійно ставиш замість відповідати на мої. Слухай, віднедавна сняться мені вельми паскудні сни. Мабуть, слово “страхітливі” було б доречніше. Чи маю я підстави боятися? Тільки, прошу, коротко.
— А після такого сну, прокинувшись, ти ніколи не помічав, що ноги твої брудні, не знаходив у постелі глиці?
— Ні.
— А чи…
— Ні. Тільки прошу, коротко.
— Твій страх небезпідставний.
— Чи можна цьому якось запобігти? Прошу, коротко.
— Ні.
— Ну, нарешті. Ходім, я тебе проведу.
На подвір’ї, коли Геральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилу по храпу, поляскав по шиї. Рибка, рада пестощам, нагнула голову.
— Любить мене звірина, — похвалилося страховисько, — і я люблю її теж. Кицька моя, Ненажерка, хоча спочатку була й збігла, потому вернулася знов. Довгий час то була єдина жива істота, яка товаришувала мені в недолі. Веерена теж…
Раптом він умовк, викривлюючи пащеку. Геральт посміхнувся.
— Теж любить котів?
— Птахів, — вищирив ікла Нівеллен. — А бодай тобі, прохопився! Ну, та дарма. То не чергова купецька донька, Геральте, ані чергова спроба знайти зерно правди в давніх небилицях. То щось поважне. Ми кохаємося. Спробуй тільки засміятись — дістанеш у писок.
Геральт не засміявся.
— Твоя Веерена, очевидно, русалка, — сказав він. — Знаєш про це?
— Маю таку підозру. Худорлявенька, чорненька, розмовляє рідко й незрозумілою для мене мовою. Людської їжі не вживає. Цілими днями пропадає десь у лісі, потім вертається. Як? Відповідає?
— Більш-менш, — відьмак підтяг попругу. — Гадаєш, либонь, що вона не повернулася б, якби ти знову став людиною?
— Певен у цьому. Ти ж знаєш, як русалки бояться людей. Мало хто бачив русалку зблизька, а я і Веерена… Ет, зараза! Ну, бувай, Геральте.
— Бувай, Нівеллене.
Геральт торкнув кобилу п’ятами під боки і рушив до брами. Потвора пленталась обіч.
— Геральте?
— Слухаю.
— Не такий я дурень, як ти, мабуть, вважаєш. Ти приїхав сюди слідами котрогось із купців, що побували тут останнім часом. Чи не приключилося чого з кимось із них?
— Приключилося.
— Останній був тут три дні тому. З дочкою. Вона не з найвродливіших. Я звелів домові зачинити всі двері та віконниці й не подавав ознак життя. Покрутились вони на подвір’ї та й поїхали собі геть. Дівчина зірвала одну троянду з тітчиного куща й приколола собі до сукні. Так що шукай їх десь-інде. Але май на увазі — це паскудна околиця. Я вже казав тобі, що вночі ліс не найбезпечніше місце. Вчуваються і ввижаються в ньому лихі речі.
— Дякую, Нівеллене, я про тебе пам’ятатиму. Хто знає, може, й знайду когось, хто…
— Може, знайдеш, а може, й ні. Це вже мій клопіт, Геральте, моє життя, моя провина й моя за неї кара. Я вже навчився терпіти, призвичаївся. Як гірше стане, то теж призвичаюсь, ну, а якщо стане зовсім непереливки — не шукай нікого, приїзди сюди сам і поклади край цій справі. По-відьмацькому. Бувай, Геральте.