ЮЛІЯ ЛАПЧЕВСЬКА
Згадай мене чи зі світанком нас не стане
Я сиділа в своїй кімнаті одна. На дворі шумів сильний вітер, здалося навіть на декілька хвилин, що це була моя душа, яка хотіла зруйнувати усе навкруги, але була настільки слабка, що могла лише хитати невеличкі дерева.
Моє земне ім’я Ліна Печерська, живу я на землі дуже короткий для цієї планети час, мені лише 18 зим. Моє дитинство було чудовим, хоч і не завжди. Батьки мене любили й люблять не зважаючи на мої недоліки, й жахливий характер. Багато людей ставляться до мене з презирством чи з прихованим почуттям ненависті. Я їх розумію, не кожний любить правду, особливо коли ти її не приховуєш, а говориш в лице. Більшість вважать, що мене вже не змінити й я залишусь такою слабкою, неосвіченою, лінивою жопою. Та чи справді я така? А можливо це простий людський страх перед сильнішим?
1 ГЛАВА
Ось уже місяць, як мені сниться один і той самий сон.
Я стояла в маленькому коридорі й дивилася на чорні двері, в цей момент я хотіла лише одного відкрити їх і піти в такий відомий, але в той час таємний для мене світ. Я зробила декілька кроків і почула спокійний, але такий власний голос.
— Ти знаєш, що буде якщо зайдеш туди. Чи ти дійсно цього хочеш? — запитав той хто стояв увесь цей час із мною.
Я повернулась і побачила чоловіка якому було десь за сорок. На його обличчі було не можливо зрозуміти жодної емоції, здавалося, що він просто статуя. Лише очі його злегка видавали, я бачила в них почуття страху і тривоги, це мене так вразило, що я навіть забула про такі жадані для мене двері.
— Невже цей світ такий жахливий? – задумалась я. – Так звісно там є багато неприємних моментів, війна, голод, хвороби але й інші світи без цього ніяк не можуть. Що ж тоді тебе так хвилює?
— Цей світ зламує дух. Він перетворює такий безцінний скарб на пісок під ногами, його багато й він нікому не потрібний .
Можливо якби мені хтось сказав це раніше я б задумалася, але тепер ніщо вже не зупинить мене, окрім…
— А ти подумала про нього? Чи тобі здається якщо ти зникнеш звідси він забуде тебе? — знову без емоційно запитав він мене.
— Можливо я роблю помилку, — якось розгублено сказала я. — Йому потрібна краща й ми з тобою знаємо хто це. Він мене забуде й все стане на свої місця.
Ці слова були останні. Я подивилася на мого співрозмовника й здається він зрозумів усе без слів. Мені час. Більше тут знаходитися немає сенсу. Кілька кроків розділяли мене і невідомий, але такий спокусливий світ. Я впевнено пройшла цю невелику відстань. Відкрила двері й почула такий знайомий, рідний голос:
— Невже ти дійсно думаєш, що я зможу забути тебе?!
Ці слова він вимовив тихо, але так болісно, що здається моє серце перестало битися. Самотня сльоза торкнулася моєї щоки, не наважуючись повернути голову назад я переступила поріг…
ЛІНА
Уже який день я прокидалася із сльозами на очах. Один і той самий сон не хотів мене покидати вже місяць. Скільки разів я намагалася повернути голову й побачити того, хто так стражденно просив мене не йти, але я ніяк не могла.
Ще довго можна було лежати і уявляти яким був той незнайомець, якби не одне але:
— Ліна, вставай, універ чекає своїх красоток, ей ти там встала. — почала кричати все голосніше Свєта
— Та не кричи ти так. — закриваючись від усього світа, я натягнула на себе одіяло.
— Ти чого? Знову цей сон приснився? — вже без усмішки запитала мене вона.
Я не витримала і прокричала:
— Знову цей дурний, незрозумілий сон, — ледь не заревіла я. — Я збожеволіла, що це може бути Свєт, що??
І відалась своїм почуттям ухххх плакала я зі смаком, а саме, довго й нудно. Я відчула, що почався дощ, і заревіла ще голосніші. Блін дощ в гуртожитку, що за фігня. Я підняла своє мокре сопливе лице й зрозуміла Світлана поливала мене з лійки наче вазон.
— Душ! — викрикнула вона. — Надіюсь ти освіжилась, бо Сергій Борисович чекати тебе не буде.
І то правда цьому преподу аби когось завалити, але якщо в тебе четвертий розмір груді й ти завжди одягаєш тоненьку футболочку з вирізом, тоді спокійно можеш на пів пари запізнитися. Мда з моїм другим так не вийде пічалька.