Я теж одну бачила. Сіла на кущ, і раптом з-під мене щось шуснуло у траву. Добре, що вона не вкусила. Вона була дуже гарна, я встигла її роздивитись, візерунчаста, сіро-коричнево-жовта.
А ще бачила зовсім чорну змію, хоча, може, то була гадюка, або полоз.
Коли я наїдаюсь чорниць, то весь одяг, лице і руки стають фіолетово-чорні. Але тут мені навіть приємно бути такою замазурою. Ніхто на мене не дивиться, тільки коти, нікому не буде з мене смішно чи гидко, ніхто мене не любить.
Найгірше, що я не маю де купатись. Я люблю плавати у воді, а тут нема де.
Час до часу я сходжу зовсім донизу, до дороги, там тече малесенька гірська річка Дземброня (якби не карта, то я би, звичайно, не знала жодних назв). Місцеві люди називають цю річку просто річкою або потіком.
Лише раз я спробувала купатись в Дземброні. Роздяглася до нижньої білизни, поскладала одяг на величезний білий камінь. Зайшла по кісточки у воду, але відразу мусила звідти вистрибувати, бо вода була така холодна, що аж зсудомило.
- Ця вода ніколи сі не нагріває, - сказав Охримко. Він побачив мене з дороги і чомусь підійшов.
Видно було, що Охримко взяв на себе місію оберігати мене, так само він оберігає ліс. Я була для нього частиною заповідника.
- Але ж надворі дуже тепло. І довгий час уже тепло. Чому тоді вода така холодна?
- Бо вона з гір тече, а в горах не буває тепла. Коли тут зима, то і в горах зима. Коли тут весна, то в горах зима. Коли тут літо, то в горах весна, а потім зразу осінь. Коли тут осінь, то в горах вже зима.
- І що, ніколи не буває літа?
- Буває, цого ж нє. День, два.
- Минулого тижня я була на Попі і вночі ледве не замерзла.
- Дивисі, ліпше не ходи сама. Там блудить один дурнуватий десь звідтам, говорить по рускому.
- Я його бачила.
Охримко ніяково тупотів біля мене, так, ніби щось не давало йому піти.
- То ти надовго тут замешкала, та? - спитав він.
- Я вже казала, що не знаю. Може, так, а може, ні.
- Ти дивисі, бо мені треба знати, чи на довго.
- Нащо вам знати?
- Як, мені конче треба знати!
Я одягнулася.
- Скоро піде вже холод, - сказав Охримко. Він все тягнув час, ніби не наважувався щось мені сказати, або навпаки хотів щось вивідати в мене, пильно вивчаючи мої рухи і очі.
- Мені цікаво подивитись, як тут буде в холод.
- Нема на що дивитись. Аби не змерзла до холєри.
- Не замерзну, я не мала дитина. (Тут я трохи зблефувала, але Охримкова запопадливість мене добряче обтяжувала.)
- Перше ти мені не пойняла віри, нє?
- Про що?
- Про Франя.
Я мовчала.
- Дивисі, доньцю, бо вуйко тобі не порадить на зле. Франьо був тойво… Кожен потвердить.
- Він просто любив фотографувати, хіба це злочин?!
- У Франя, - дуже серйозно заговорив Охримко, - жило в хаті ціле котяче войско. Котів десіть-двайціть. Ніхто то порахувати не міг. Коти спали разом з ним на подушках! Водивсі з котами, ніби їх ґазда. Вони Франя у всьому сі слухали! Таке хіба задурно? Нє, не задурно!
- Вуйку, коти ще досі живуть недалеко від хати. Здичіли. Я їх потрохи годую, і вони добрішають. Може, так само будуть жити зі мною на подушках. Мені би не було противно. Навпаки. З ними веселіше. Те, що ви сказали, пояснює, звідки в лісі біля Франевої хати так багато диких котів.
- І ти їх кормиш?
- Так. Вони не зовсім дикі, це видно. Видно, що коти пам’ятають, як колись жили в хаті, бо поводяться так, ніби хочуть повернутися додому. Мене майже не бояться. Я думаю, вони просто звикають.
- Донько, не корми їх! Не веди до хати!
- Франьо жив з ними, а я що, не зможу?
- Так то воно так, але тих котів, з якими жив Франьо, поперестрілювали. Люди сі зібрали і всіх до одного побили. Доньцю, то не ті коти, з якими жив Франьо!
Коли я сюди приїхала, я багато чого боялась. Боялась грабіжників і особливо - ґвалтівників, боялась спати сама, ходити темними безлюдними вулицями, боялась раптового грому і страшного гуркоту неясного походження.
Коли чогось боїшся, то воно, як на зло, тебе переслідує.
Дуже часто, коли я спала сама, серед ночі хтось гримав у вхідні двері. Від страху мене паралізовувало.
Колись, коли я була меншою, зі мною завжди траплялись непояснювані речі.
Довгий час, наприклад, я була впевнена, що у квартиру моїх батьків самовільно зайшла якась невидима сила, байдуже, добра чи зла. Верхній замок від вхідних дверей тоді був таким, що, коли його хтось відчиняв ззовні, він голосно цокав. Коли я поверталась зі школи, то зачинялась завжди на верхній замок, щоб чути, коли повертатимуться батьки. Батьки відчиняли двері, і завжди цокало.
Одного разу я прийшла зі школи, зачинила двері і пішла дивитись телевізор. Я ніколи не забувала про верхній замок, в мене спрацьовував безумовний рефлекс закриватись вдома. Я дивилась телевізор, коли почула те специфічне цокання. Була тільки третя година дня, тому мене здивувало, що батьки повернулись так швидко. Я радісно вибігла в коридор до дверей. Двері справді прочинились, за ними от-от мав хтось з'явитись: чи мама, чи тато. Але нікого не було, тільки війнуло протягом зі сходової клітки. Я підійшла ближче. Зазирнула в одвірок. В загальному коридорі, біля ліфта нікого не було. Я різко захлопнула двері і зачинила замок. Двері ніяк не могли самі відкритись. Мене охопив такий жах, що я до приходу батьків сиділа на килимі під дверима, бо невідомо, чи той, хто відкрив двері, не зайшов досередини і не ховається десь по кімнатах квартири. Я сиділа біля дверей, щоб могти оперативно втекти надвір, якщо помічу у квартирі бодай найменшу тінь, яка рухається.