Після того домівка моїх батьків перестала бути для мене безпечною. Я боялась як надворі, так і там, всередині.
Коли я жила в селі, в баби, то дуже часто вночі від страху не могла заснути. Я ночувала сама в окремій кімнаті з двома величезними вікнами. Моє ліжко стояло просто під вікном. Мені здавалося, що комусь, особливо неживому, відкрити вікно (яке не защіпалось як слід) і щось мені зробити не дуже складно.
Коли йшов дощ, вода з ринви скапувала на бетонну доріжку під хатою. Я лежала в темряві і заворожено вслухалась в це ритмічне капання. І хоч я знала, що то капає вода, мене охоплював жах від думки, що бетонною доріжкою поволі йде одягнена в чорне стара жіночка з металевим костуром, і насправді - це костур стукається об бетон, а вона йде тихо-тихо. Коли жіночка в чорному вже мала зиркнути на мене через вікно і впевнитись, що я таки не сплю і знаю про її ворожу присутність, я ховалась під ковдру або бігла спати до баби в комірку.
Я ніколи не боялась за своє життя, а боялась переконатись, що щось, невідоме і дійсно страшне, таки існує.
Тепер я відівчилась боятись по-справжньому. Мені зовсім не страшно. Я не боюсь ні вовків, ні котів, ні чогось іншого, зовсім іншого. Я для того і приїхала сюди, щоб позбутися свого страху. Я знаю, що все може існувати, і якщо воно існує, то так має бути. Страх - єдине, чого бути не повинно. Страх обмежує розуміння. Через нього я так і не дізналась, чи була та стара жіночка з костуром одягнена в чорне, чи ні.
Вуйна Миця вже дає мені молоко задарма. Це сталося дуже до речі, бо в мене майже закінчились гроші.
Крім того, вона завжди, коли я приходжу, добре мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах зі шкварками. Виявилось, що вуйна Миця тримає кроликів.
- На Спаса я заб'ю одного кроля, - сказала вуйна Миця. - Ти приходи до нас на вечерю.
Варка сиділа на подвір’ї і лущила стручки квасолі. Напевно, кукурудзу вона витеребила всю.
- Варко, ти вже взялася до квасолі?
- А що я маю робити. Мені треба чимось займати руки. Ти таким би не займалася, в тебе намальовані нігті.
- Звідки ти знаєш, що в мене намальовані нігті? - я здивувалась, бо того дня я справді нафарбувала нігті. Я деколи собі таке роблю, щоб втамувати легку ностальгію за цивілізацією.
- Я не знаю, я так собі подумала, що ти малюєш нігті.
- Я не малюю нігті. Ти помилилась.
Вуйна Миця винесла мені з хати велику тарелю з картоплею і соленими огірками.
- Як хочеш, можу дати кислого молока.
- Дякую дуже, не треба.
Я підозрюю, що вуйна Миця справді кидає в молоко жаб. Я таке зробити не наважилась. Тим паче, за весь час мого тут перебування я не бачила жодної жаби.
- Слухай, Варко, а ти не знаєш, де можуть бути фотографії, які робив Франьо?
- Які фотографії?
- Ну, ті що Франьо робив.
- Тато ніколи не робив фотографії.
- Як то не робив. Вуйна Миця розповідала, що робив, і всі про це знають. Охримко знає про фотографії.
- Тато ніколи не робив фотографії. Для фотографій треба мати спеціальний апарат.
- Охримко і твоя мама розповідали, що деколи Франьо зачинявся в хаті, завішував вікна, а зі шпаринок билося фіолетове світло. Таке буває, коли той, хто всередині, проявляє фотоплівку. Фотоплівка від денного світла псується, тому фотографи користуються спеціальним ліхтариком. Цей ліхтарик випромінює тьмяне фіолетове світло.
- Тато ніколи не робив фотографії, - видно було, що Варку дратує ця розмова.
- Але ж…
- Тато зачинявся в хаті, це правда, але він не робив фотографії!
- А що він робив?
- Відбував обряди.
- Які обряди?
- Він був відьмаком! І відчепись від мене!
Моя баба найбільше боялась смерчів. Смерч для неї мав релігійне забарвлення і асоціювався з апокаліпсисом.