- Нашо мені ще читати. Я без того всьо знаю, - і вона гарно і дуже по-доброму усміхнулась.
Проходила повз хату вуйни Миці, і мені страшенно закортіло туди заглянути. Подивитись, як там тепер, чи щось змінилось.
Хату залишили відчиненою. Я увійшла досередини, і стало дуже шкода, що мене ніхто не зустрічає.
Ліжка прибрані, на столі чисто, піч накрита великою пласкою дошкою.
Я подумала, що можна було би взяти собі одну каструлю, а потім, якщо хтось за неї згадає, - віддати. Але навряд чи хтось згадає.
На стіні, поруч з образами, висіли портрети вуйни Миці і Варки. Поруч висів ще один портрет, завішений рушником. Ще при житті вуйни Миці він був завішений. Я завжди думала, що то портрет Франя, але спитати у вуйни Миці соромилась.
Тепер я могла би зняти рушник і подивитись на нього.
Я підійшла ближче і вже простягнула руку до рушника, як почула позаду себе:
- Це ти?
Я перелякано озирнулась. Переді мною стояла Варка.
- Варка? Ти тут?
- А де мені ще бути?
- Охримко казав, що тебе забрали в якийсь інтернат…
- Я повернулась. Мені там було не по собі. Чого я маю жити не у своїй хаті?
- Але як ти тут сама собі даєш раду?
- Тобі ж якось це вдається.
- Так, але… я не сліпа.
- Невідомо, хто з нас менше бачить.
Я мовчала.
Варка анітрохи не змінилась. Навіть сорочка на ній була та сама - біла з чорним геометричним візерунком на полах і рукавах.
- Мені дуже шкода за вуйну Мицю, - сказала я.
- Всі люди рано чи пізно вмирають.
- Тобі, напевно, дуже важко без неї.
- Важко, але не дуже. Тільки тепер я стала зовсім вільною.
Ми сіли на ліжко, і воно рипнуло. Здійнялась пилюка.
- Може, живи в мене? - запропонувала я. - Ти не каліка і можеш жити сама, але разом нам було би веселіше.
- Не знаю, чи так буде добре.
- Буде добре!
- Ти приїхала в гори для того, щоб побути сама, а я тобі буду заважати.
- Я не приїхала сюди, щоб бути сама!
- А чого інакше сюди приїжджають?
- Та просто. Я не знаю, чого приїхала. Думала, тут буде ліпше, і так сталося.
- Як ти перезимувала? - перевела розмову Варка.
- Добре.
- Не тяжко було?
- Ні. Я майже всю зиму проспала. Дикі коти зимували зі мною, з ними було тепліше. А тепер вони десь позникали. Напевно, їх потягло назад до лісу.
- Ти зараз працюєш в бібліотеці, я чула?
- Вуйко Іван запропонував, і я погодилась.
Я встала і знову підійшла до завішеного рушником портрета.
- Варко, а це портрет Франя, правда?
- Правда.
- А чого він завішений?
- Мама не хотіла, щоб ти його бачила.
- А тепер? Можна мені тепер подивитись на нього?
- Краще не треба.
Варка замовкла і чекала, що буде далі.
- Варка, - сказала я. - Франеві фотографії у тебе, правда?
- Чого ти так думаєш?
- Я знаю, що це ти їх забрала, коли Франьо помер.
- Франьо не помер. Його вбила мама. Кинула в борщ щурячої отрути.
- Нащо вона це зробила?
Раптом хатні двері відчинились, і досередини заскочив захеканий Гайдук - старий дід, сусід вуйни Миці. Він тримав в руках націлену на мене рушницю.
- А, це ти тут! - сказав він мені. - А я думав, якісь злодії прийшли хату грабувати. Туристи, може, які.
- Це я.
- Що, прийшла сі подивити? - Гайдук опустив рушницю. - Тут всьо так сі лишило, як колись. Ніхто ніц не рунтав. Хто знає, може. Варка ще і вернесі сюди на старість. Там, в тому ентернаті, зі сліпими не дуже сі няньчать.
Варка сиділа просто перед Гайдуком, але той чомусь її не помічав, дивився тільки на мене. Варка встала і пройшлась з одного боку кімнати в іншу. Я думаю, для того, щоб покрасуватись переді мною, ще більше мене вразити. Гайдук не змигнув оком, для нього Варка залишалась невидимою.
- А ти, дитино, йди борзо до себе, бо он уже леда сі видко, - сказав Гайдук, - абись не блудила серед ночі.
- Так, я йду.
Гайдук пішов наперед, я за ним. Він витяг ключ і закрив хату вуйни Миці.
- Ади що. Я лиш закрию хату, дивлюсі, а вона знов розмикнена.
- Я думала, що це ви залишили її відчиненою.
- Та де! Замкну, а вона, певно, сама сі розмикає, чи що.
Гайдук звернув вниз, а я догори.
Вже на пагорбі я озирнулась на хату вуйни Миці і побачила у задньому вікні Варку.
Вона тримала рукою шторку і дивилась мені вслід.
Щури не дають мені спокою. Раніше я їх майже не помічала, а тепер, коли мене кілька днів не було вдома, вони зовсім розперезались.
Цілу ніч шастали по столі. Я найбільше боялась, щоб вони не набрались сміливості вискочити до мене на ліжко.
Я ненавиджу щурів за те, що вони такі великі. Одного я навіть вчора вбила лопатою і винесла далеко від хати в ліс.