Дід переживав свою образу на колорадських жуків мовчки і апатично. Жив так, ніби їх не було зовсім. Він пам’ятав і завжди згадував ті часи, коли за пійманого жука давали мотоцикл.
Я ніколи не відривала крил метеликам і птахам.
Одна маленька сорока постраждала, навпаки, через мою надмірну до неї турботу. Вона ще не вміла літати і випала з гнізда. Я взяла її до себе, поселила в ящик з-під картоплі і дуже довго намагалась напоїти коров’ячим молоком. Сорока, зціпивши дзьобик, нічого не хотіла брати до рота. Я накрила ящик дошкою і пішла спати. Довго спала. Можливо, задовго. Сороки прокидаються до схід сонця, казала баба. Вони любили бути першими, хто його побачить. Моя сорока, напевно, також прокинулась рано, чекала-чекала сонця, а сонця не було. Вона дуже злякалась, і змерзла, і голодна, і мами не було. Словом, коли я прокинулась о дванадцятій годині дня, сорока вже була мертва.
Ще був великий чорний кіт Циган, якого я пеленала, як маленьку негритянську дитину і гойдала в кошику на дереві. Кіт тікав в ліс, як тільки я переступала територію бабиного маєтку.
А потім він з’їв отруєного щура і так само здох.
В кінці села, біля каплички жив Франьо. Той, якого я знала в дитинстві. Який грав на баяні і купав свою корову у бані.
Похилена хатка з колодкою на дверях. Дрібний зелений парканчик зі штахет тепер став чорним, мені по коліна. Кропива вигуділа аж до стриху.
Колись ця хата була чистою і чепурною. Франьо дбав за своє житло з не властивою і селу, і чоловікові педантичністю.
Біля дверей в нього росла ялинка, яку він кожного Різдва святково прибирав і засвічував.
Зайду, думала я, тільки подивлюсь. Все-таки зараз я живу в хаті, яка також належала Франеві, тільки іншому. Зв’язок очевидний, хоч розтлумачити його важко.
Я заледве відкрила хвіртку на подвір'я. Хвіртка приросла до землі. Сюди дуже довго ніхто не навідувався.
Той ясен, на якому гніздилися лелеки, розрісся на півнеба. Але без лелек.
- Франю, вибач, що я перекинула лелече гніздо, - сказала я.
Тиша і мовчанка.
Раптом я побачила, що одне вікно хати відчинене навстіж.
Як таке могло бути, якщо сюди ніхто не ходить?
Я підійшла до хати і зазирнула через вікно всередину.
Всюди павутина і пилюка. І шість пар дуже знайомих мені блискучих зеленкавих очей.
- Коти?! Ви тут?! Що ви тут робите?
Це були мої коти. Мої милі дикі котики. Вони впізнали мене і радісно заметушились, попіднімали пухнасті хвости і повсідались в рядок на столі.
- Як ви тут опинились?! - я не могла в це повірити. - Лишили мене, а щурі зовсім розперезались!
Коти сиділи і мовчки на мене дивились.
Йдіть звідси! Що вам тут робити?
Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.
Я кинула ще один камінь і знову не попала.
Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.
- Ану, ти! - крикнула вона. - Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!
Я мовчала.
- Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!
- Це моя хата, - сказала я.
- Яка твоя? Таже це Франева хата.
- Я онука його рідного брата.
- Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. - Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.
- Це неправда. В нього був брат!
- Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, - бо зараз як озьму ломаку!
На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.
- Що за молодіж пішла! - ґелґотали вони між собою.
Я вийшла на дорогу і пішла собі.
Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:
- Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!
- Якась сумашедша!
- Авантюристка! Я таких вмію видіти.
- Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!
- Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!
- Таке молоде, а вже таке хитре!
- Я її колись туткі видів.
- Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!
У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.
Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.