- Що це означає? - питаю я.
- Не знаю, побачимо.
Часто до нас приходить Охримко і розповідає, що нового сталося в Дземброні і в світі. Приносить бринзу, плетені шкарпетки від вуйни Ціні, приправи, які вона сама вирощує у мініатюрній тепличці.
Охримко приносить з собою пляшку самогону і сам її випиває на лаві під Франевою хатою.
- Ади, - каже він, - Гайдуків хлопець буде сі женити.
- З ким?
- Дівчина з Красника, мені сі здає. Нічо, файний хлопець. Вміє всьо зробити. Буде добре ґаздувати. Гайдук фист сі тішит.
- А хто тепер працює бібліотекарем?
- Таже хіба ти не знаєш? Нема вже бібльотики. Якась та бібльотика нещаслива була з самого почєтку. Згоріла на саме Різдво. Всюди сніг, а вона горить. Згоріла вся до книжки. Теперка вже діти не будуть мати що читати.
- Як вона могла згоріти? Може, хтось підпалив?
- Та кому треба було її палити? Кому бібльотика мішєла?
- Є різні люди.
- Так то правда, що різні люди, але аби палити, то таке не може бути. Баби в селі різне казали, але я в тото не вірую.
- Що казали?
- Ей, дівче, та казали, ніби в бібльотиці сночи свічка горіла. Але хто міг там свічку палити?
- А баби що на це казали?
- Та казали, шо виділи в бібльотиці Варку Митрії сліпу. Але я в того не вірую.
Охримко чим більше випивав, то ставав щораз печальнішим. Щоки набрякали і червоніли, з очей текли сльози, а він їх витирав рукавом.
- А Ярема гей-гей який став пишний. Вже має в Ільцях склеп, торгує там всім, гроші видко добре заробляє, бо вже не возить в Дземброню людям продукти. Кажуть таке, що ніби хоче купити собі машину, як коня продасть.
- Без Яреми нам стало важко. Треба ходити аж в Ільці за продуктами або в Красник. Цілий день на то йде.
- Ади, а вам що, таже молоді, здорові, взялися за руки та й пішли. Молодим то всьо легко приходить.
- А як вуйна Ціня? - питаю я.
- Вже тагі легше, попустило. Таже мала запалення. Горячка висока була. Я сидів коло неї вдень і вночі, а вона мені шепче, аби я траву в теплиці полив. Огій з тими бабами і їхними травами! Які тоті баби дурні! Що я, не буду їсти борщ без того смердючого сіна?
- Вуйна Ціня дуже смачно готує.
- Та що смачно то смачно, - Охримкові тече з очей, і він витирається рукавом.
- Ади, - каже він, - вбила собі в голову, що небавом має бути в селі смерч. А я їй кажу, що в Дземброні зроду віку сего не було. Було всьо, було ще й страшніше, але смерчу - ніколи. А вона далі за своє: смерч прийде по мене, а як прийде, то ти мене відпусти. Дурна баба. Ци я її тримаю?
Коли Охримко вперше застав мене не саму, то зовсім не здивувався. Підійшов до Івана і потис йому руку.
- Як файно! - сказав він. - Вже дівка не сама, та й мені легше буде. Не буду сі бояти, що з нев щось сі стало.
- Таки вернувсі, - прошепотів Охримко мені на вухо.
- Хто вернувся?
- Таже брат твій к тобі вернувсі.
- Який брат?
- Ну таже той, що минулої осени випитував за тебе, ци ти тут жиєш. Ти казала, що то певно брат випитував. Я тепер вижу - добивсі свого, знайшов тебе сам.
- То це Іван за мене випитував тоді в селі?
- Та він, як не він? Я на лиця маю добру паміть. Ще мені не відмовляє. Цей легінь ходив поміж люди і питав, ци ти тут жиєш. А ми думали, що ти поїхала, та й сказали так, що поїхала. Ну та ти то знаєш. Він. Точно він, тюлько що без бороди тогди був. На тебе ніц не подібний. Я би збоку ніколи не впізнав, що ви собі рідні.
Сьогодні велика злива. Гір не видно. Ми сиділи на морозі Франевої хати, під дашком, і придумували, що будемо робити, коли злива перейде.
Я бачила, що йому нудно. Я не боюся нудьги, але боюся, коли він нудьгує. Мені страшно, що йому може дуже занудитись, так, що вже не можливо буде щось змінити.
- Мене нудить, - сказала я.
- Не треба було їсти ту зупу. Мені здається, вона вже мала кислий запах.
- Напевно, не треба було.
Я бачу, що він заплутався. Не знає, як пояснити те, що з ним сталося три роки тому. Чому він тут, біля мене, застряг і ніяк не наважується поїхати. Там, десь у великих містах, вирує життя смертних, а тут скрізь повисло у повітрі глухе безсмертя. Мені добре так, мені тут легко дихати, але йому, очевидно, - ні.
- Може, купимо телевізор? - пропоную я.
- Як ми його купимо, якщо в хаті немає електрики?
Я хочу крикнути: я тебе не тримаю! - але мовчу.
- Слухай, давай змайструємо дельтаплан? - несподівано пропонує він.
- Що це таке?
- Літальний апарат.
- Ти хочеш літати?
- Тут літати було би дуже приємно.
- А що для дельтаплана треба?
- Парусину і трохи дощок на ребра. Можна зробити для двох. Розженемося з якогось горбика і політаємо. Правда, є ризик переломів, але заради такої авантюри не страшно.