- А де ми візьмемо парусину?
- Десь знайдемо. Ну як, ти не проти?
- Не проти. Але я вмію літати і без дельтапланів.
- Слухай, я не хотів тобі говорити, але ти ходиш вночі.
- Куди ходжу?
- Не знаю, куди. Надвір. Сьогодні вночі ти знову ходила. Я вийшов за тобою.
- І що я робила? Може, хотіла в туалет?
- Я теж так думав, але ні. Ти просто стояла на горбику.
- Нащо?
- Я не знаю, нащо, але так стояла, ніби чекала на когось.
- Я такого не пам'ятаю.
- Але я бачив, ти мала розплющені очі. Таке буває, що людина ходить вночі із заплющеними очима, але ти мала очі відкриті.
- І довго я стояла на горбику?
- Недовго. Може, хвилин п’ять. Ти простягнула була праву руку долонею догори, ніби хочеш когось з неї нагодувати.
- А що, був ще хтось біля мене?
- Біля тебе була якась чорна тінь, невисока, тобі до пояса. Схожа на собаку. Або на вовка.
- Це якісь дурниці! Чого би я годувала вночі собак?
- Тепер я думаю, що то таки був не собака, а вовк. Так, то був вовк.
- Ти хочеш сказати, що я вночі годую з долоні вовків?
- Так виходить. Я спочатку дуже злякався, хотів бігти тебе рятувати, але ти вже обернулась і спокійна йшла до хати.
- Це неправда. Тобі приснилось.
- Таке не могло приснитись.
- Могло. Раніше мені тут часто снилось щось подібне. Навіть дивовижніше. Мені снилось, що я проспала цілу зиму, як ведмідь у барлозі. Хіба таке може бути насправді?
- Не може.
Вже третій раз мені сниться моє з ним весілля.
Мене дуже дивують такі сни, бо насправді я жодного разу не подумала про весілля в реальності. Я ніколи не мала сентиментів до білих весільних суконь, а уві сні весільна сукня незмінно присутня, щоразу на різний фасон і різного кольору, але я знаю, що вона призначена саме для шлюбу.
Ще від малої я не любила носити сукні. Мені здавалось, то в сукні ходити нецікаво, принаймні менш цікаво, ніж в штанях і светрі чи футболці. Я любила мати на собі багато різного одягу, часто настільки різного, що перехожі на вулицях дивились на мене, як на закордонну дивовижу.
Мамина весільна сукня висіла в шафі, обгорнута целофаном. Поруч - татова військова шинель, важка і неймовірно громіздка.
Коли я влаштовувала вдома для родичів показові виступи моди, то ніколи не вдягала мамину весільну сукню - татова шинель притягувала мене значно більше. В шинелі я не могла ступити кроку, так багато вона важила. Я чіпляла собі на волосся татові військові ордени, що лежали в кутику шафи, в розмальованій фабричній шкатулці.
Уві сні моя весільна сукня зовсім не схожа на мамину. Вона була кльошева і тільки до колін, що мене дивує найбільше. Я ніколи не зустрічала коротких весільних суконь. На ногах я мала чорні лаковані туфлі на високих підборах. Я бігла по сну якоюсь бетонованою доріжкою в лісі чи парку, і мої підбори голосно дзенькотіли.
Потім з’явилось кукурудзяне поле, і я блукала ним у своїх накрохмалених шатах, ніби хотіла там когось знайти. Кукурудзяні стебла були далеко за мене вищі.
Я підійшла до невеликого озерця і зустріла на його березі свою бабку. Вона по коліно не мала правої ноги.
- Бабко, що ти тут робиш? - спитала я.
Бабка усміхалась мені, як вона це насправді завжди робила, і продовжувала довжелезним патиком з берега прощупувати дно озерця.
- Бабко, що ти там шукаєш?
- Донько, я шукаю дуже дорогоцінну річ.
Колись баба часто таким довгим патиком промацувала дно криниці. В криниці час від часу, систематично, топились відра, поливані горнятка, глечики. Довжелезним патиком баба витягувала їх з криниці. Я думаю, багато що їй витягнути не вдалось.
- Може, я тобі допоможу? - запропонувала я. - Мені здається, я знаю, де лежить та річ, яку ти шукаєш.
Я вказала бабі рукою, де треба шукати. Баба тикнула туди патиком і справді витягла з води якийсь невеликий пакунок, обметаний тканиною і мотузками.
- Що це? - спитала я.
- Це - Горопець.
- Горопець?
- Ти його знайшла, тому забирай собі.
В кімнаті я розгорнула пакунок. Всередині була якась старовинна ікона чи портрет жіночки, якої я ніколи раніше не бачила. Жіночка на голові мала хімічну завивку, а над верхньою губою густі чорні волосинки, ніби вуса, як то буває в старших жінок з переважними чоловічими гормонами.
- Це дуже дорогоцінна річ, - сказала я.
- Що ж тут дорогоцінного? - здивувались всі присутні.
Я розгорнула краєчок тканини, в яку була замотана ікона, і знайшла там цілу купу рожевих діамантів.
- Бачите!
Діаманти мали ідеальну ромбічну будову. Вони блищали так сильно, що присутні мусили зажмурюватись.