Діаманти треба було вставити у крихітні спеціальні отвори на іконі по чотирьох кутах і в центрі.
Я повісила ікону з діамантами на вхідні двері назовні, і діаманти заблищали на всю вулицю. З усіх сторін до ікони поприбігали прочанки з прозорими шифоновими хустинками на головах. Вони кричали:
- Це ж Горопець! Це Горопець!
Я стояла на дверях у весільній короткій сукні і дуже гордилась тим, що Горопець належить мені. Його треба оберігати, вирішила я, щоб хтось не поцупив діаманти.
- Якщо Горопець належить тобі, - сказала одна прочанка, - то тільки тобі одній він вкаже, куди не треба йти.
- Як це? В мене сьогодні весілля.
- Тим більше. Подивись в той бік, куди дивиться ікона. Туди, куди вона дивиться, тобі не треба йти.
Я подивились в той бік, куди звернута Горопець - кудись позад себе, але нічого там не побачила, крім Івана.
- Іване, що там? - спитала я. - Що в тому боці, куди дивиться Горопець?
Я думаю, чи я змогла би тепер знову бути сама серед гір. Якби він зібрав свої речі і поїхав. Або залишив свої речі всі як є і поїхав. Чи я пустила би його. Що би він мені сказав. Що я би сказала. Чи плакала. Чи бігла би за ним, тримала би його за сорочку. Як би я далі жила і чи жила. Його рюкзак лежить за дверима в кухні. Ще досі повністю не розкладений, ніби завжди напоготові. Я ненавиджу цей рюкзак так, як ніколи і ніщо не ненавиділа.
Коли я приїхала сюди, то вже була змирилася з собою. Заспокоїлася. Зжилася з тим, що буду сама аж до кінця або до того моменту, поки не вирішу протилежне. Найголовніше, що мені було легко вирішувати. Я переходила з часу в час без особливих зусиль, не переживала, що буде завтра, бо навіть найгірше, що могло статися, мене не лякало. Я відчула, що все минає, а якщо не минає, то швидко мине, і мине гарно. Було приємно спостерігати за проминанням. А тепер я не хочу змін, боюся їх, і події самі повстають проти мене. Те, чого я боюся, рано чи пізно трапиться.
Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну.
Раніше, дуже давно, ще в попередньому житті, навколо мене було багато людей, так що неозброєним оком важко було роздивитись самотність. Я залишила попереднє життя, бо мене дратує видимість.
Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.
Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його.
Я би хотіла не змигнути оком, коли це станеться. Навіть не помітити його відсутності. Так само радіти новому дню, як дню вчорашньому. Не брехати собі, але і не мучитись від правди.
Я би хотіла перестати хотіти.
Коли він піде, я би хотіла продовжувати бачити світ, з якого він щойно вийшов. Здається, я розумію, чого Варка осліпла. Світ за очі.
- Коли ти вийдеш, я побіжу за тобою, буду плакати, просити, благати, кричати, а потім вб’ю тебе і осліпну, щоб продовжувати бачити тільки тебе.
Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.
- Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.
- А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою! - аж тоді я заплакала.
- Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.
- Мені не було смішно, бо я вам повірила!
- Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!
- Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.
- Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.
- Нащо? Нащо ви завжди брешете?
- Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.
- Бачите, я не сміюсь!
- Ну то, напевно, ти не дитина.
Франьо витер мені очі і дав склянку води.
- Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?
- Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.
- Вони більше не прилетять до вас на ясен?
- Не прилетять. На мене чекає велика біда.
- Чого?
- Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.