Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.
Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.
В хаті брудно і негарно. Мені все в ній не подобається. Нестерпно не подобається.
Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.
Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.
В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.
Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.
Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.
- Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, - казала я. - Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.
- Що всередині - насіння і м’якуш.
- Я хочу запхати в гарбуз руки.
Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких - маленькі і сухі.
- Носи гарбузи обережно, - казав Франьо. - Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.
Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.
- Дякую дуже тобі, Франьо, - казала баба, - то допоміг мені з гарбузами.
- Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?
- А нащо ти мене знайшов?
- Бо не міг без тебе.
- Наша дитина вмерла.
- Була би інша.
- Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.
- Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.
- Ви кудись їдете? - дивувалась я.
- Їду на заробітки в Грецію.
- Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?
- Мало. Треба більше.
- Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.
- А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.
- Що ви будете в Греції робити?
- Буду на полонинах пасти вівці.
- Я хочу з вами, Франьо.
- Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.
- Хіба у овець є копита?
- Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.
Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.
- Бабко, - кричала я, - ти не хочеш проїхатись на кареті?
- Та чого ж не хочу, хочу.
- Зараз, я спитаю у свого коня, чи він тебе візьме. Коню, ми можемо бабу взяти в карету?
- Мені сильно тяжко, - кволим голосом відповідав Франьо, - хіба ти злізь, а баба сяде.
З гарбуза Франьо зробив мені балію, в якій я на вечір помила ноги. Баба зготувала картоплю в мундирах, і ми вечеряли з Франьом на порозі літньої кухні. Дід вечеряти не прийшов. Баба віднесла йому миску в комірчину.
- Франьо їде в Грецію на заробітки, - сказала я бабі, коли Франьо пішов. - Я би так само хотіла.
- Доньцю, нікуди він не їде, - відповіла баба. - Франьо дуже слабий, а за Грецію він дітям просто так каже, аби було. Вигадує.
Коли через місяць я приїхала до баби на Покрову, то першим ділом спитала про Франя.
- Поїхав?
- Куди? - здивувалась баба.
- Ну, в Грецію.
- Доньцю, що ти так всьому віриш?
Я пішла до Франя додому і застала його дуже хворого. Він сидів на стільці біля хати в одній сорочці. Схуд і почорнів.
- Франьо, ви вдома? Я думала, вже давно в Греції вівці пасете.
- Дивись, ніяк не можу зібратися. Прихворів. Якщо нині не зберуся, то білет пропаде.
- А ви їдете на кораблі?
- Аякже. Тільки на кораблі.
- Напевно, дорого квиток коштував.
- Дуже, цілий маєток. Я мусив корову продати. І дивися, сиджу тут під хатою і байдики б'ю. Дівче, чи ти би не помогла мені зібратися?
- Поможу, але ви кажіть, що складати.
- Буду казати. Отамо під ліжком два великі чемодани. Ти їх відкрий, а я буду казати, що в них класти.
Під ліжком справді лежали два чемодани. Всередині порожні, тільки товстий шар пилюки і дві маленькі мишки, які відразу вискочили і сховались у дірках під підлогою.
Франьо повеселів, підвівся зі стільця, і так, хитаючись, підійшов до мене і став віддавати накази.